Важлива тема(варто подумати)

Додайте текст тут...

29 березня день народження кока-коли

Джон Стіт Пембертон народився в селі Ноксвілль в штаті Джорджія. Його дитинство і юність пройшли в місті Коламбус, де Пембертон закінчив фармацевтичну школу при місцевому університеті. У роки громадянської війни в США він служив у лавах армії Конфедерації (Півдня); у квітні 1865 року Пембертон отримав поранення в ході битви біля Коламбуса, і згодом, як і багато хто з ветеранів війни, пристрастився до морфію як знеболюючого.

У пошуках ліків від цієї залежності Пембертон почав експериментувати з препаратами на основі листя коки та винами на її основі, і в 1880 році створив власний напій "Французьке вино Пембертона", призначене для "вчених, поетів, богословів, юристів, лікарів та всіх інших, хто відчуває велику розумову напругу". Напій Памбертона досить швидко став популярним і зажив слави як ефективний лікарський засіб від депресії, наркоманії, алкоголізму та неврастенії.

У 1886 році у штаті Джорджия було прийнято законодавство, що обмежило вживання алкоголю. Це змусило Джона Пембертона зайнятись розробкою безалкогольного варіанту свого напою. Але експерименти шляхом проб і помилок виявились малоефективними і Пембертон звернувся по допомогу до аптекаря Вілліса Вінебла, щоб удосконалити рецепт напою. Найкращі результати були отримані шляхом змішування сиропу на основі листя коки і горіхів кола з газованою водою. Френк Робінсон, секретар Пембертона, придумав ефектну назву "Кока-Кола" — алітерація у назвах ліків була популярна у фармацевтів того часу.

Назву напою і логотип Coca-Cola придумав і власноруч написав звичайним пером бухгалтер Джона Пебертона Френк Робінсон. Логотип вперше з'явився у газетному оголошенні 16 червня 1887 року і з тих пір практично не змінивсяХоча назва напою прямо вказувала на основні її компоненти, згодом компанії Coca-Cola довелось заперечувати наявність кокаїну в напої, стверджуючи, що назва просто гарно звучить і не більше.

Френк Робінсон зайнявся рекламною кампанією з популяризації "Кока-Коли", яка рекламувалась як "тонік для мозку, який лікує головний біль, знімає втому і заспокоює нерви". За перший рік було продено 95 літрів "Кока-Коли", за другий — майже 4 000. По смерті Пембертона його спадкоємці в 1889 році за 550 доларів продали формулу "Кока-Коли" місцевому фармацевту Асі Гріггсу, який через три роки заснував компанію Coca-Cola і завдяки агресивному маркетингу зумів заробити мільйонні статки, стати мером Атланти і увійти в історію міста одиним з найбільших меценатів.

У 1884 році "Кока-Кола" вперше почала продаватись у пляшках. У 1919 році Coca-Cola стала публічною компанією, одна акція котрої коштувала 40 доларів — в 2012 році її вартість становила вже 9,8 мільярдів доларів. Сьогодні Coca-Cola виробляє більше 500 марок напоїв і продає більше 1,6 млрд порцій на день у більш ніж 200 країнах і територіях світу (на США приходиться 47% продажів).

ПРЯМА МОВА

Історична відповідальність Німеччини перед Україною

Виступ професора Єльського університету Тімоті Снайдера на конференції «Історична відповідальність Німеччини перед Україною» в Бундестазі, організованій парламентською фракцією Партії зелених.Тімоті Снайдер, 20 червня 2017
Переглядів 15878Читати 29 хв.replybookmark_borderfavorite_borderНа обкладинці: Тімоті Снайдер під час виступу. Берлін, 20 червня 2017 рокуПРЯМА МОВА

Sehr geehrte Damen und Herren! Вельмишановні пані та панове!

Яперейду на англійську, бо хочу бути певним, що висловлююсь дуже точно. У відомому інтерв'ю Ганни Арендт на питання «Was bleibt?» [Що ж залишається? - прим. перекладача] вона відповіла «Es bleibt die Muttersprache» [Залишається рідна мова - прим. перекладача]. Ось і у мене подібне відчуття останні шість місяців, бо я ніколи не говорив так багато англійською, як в останні півроку. Бо багато тем, які піднімала Ганна Арендт, та багато інших речей, про які я довідався з історії росіян, українців, поляків та інших, багато з цих уроків, зараз стосуються моєї батьківщини, Сполучених Штатів Америки.

Тому, коли ми ставимо питання в чому історична відповідальність Німеччини, хочу подивитись на це питання ширше. Я звертаюся до вас не як американець, який каже: «Ми зрозуміли наше минуле і тому в нашій країні все добре». Зовсім навпаки. Думаю, що, маючи справу з нашим минулим, для всіх нас дуже важливо - незалежно від того чи справи йдуть добре чи погано, чи ми американці, чи німці, чи росіяни - бути обережними щодо різних спірних аспектів нашого минулого. І ще важливіше бути готовим до того, що наше невміння розібратись із власним національним минулим може мати несподівано великі, негайні і негативні наслідки для сьогодення і майбутнього.

Якщо б мене спитали, чому ми повинні обговорювати історичну відповідальність саме тепер, коли Росія вторглася й окупувала частину України, коли щойно почалися переговори по Брекзиту, коли по всій Європі котиться ціла хвиля виборів між популістами та іншими, коли загроза конституційному ладу Сполучених Штатів Америки походить з території самих Сполучених Штатів, чому саме в цей момент треба говорити про історичну відповідальність, то моя відповідь наступна - саме з цих причин і потрібно говорити про історичну відповідальність. Є багато причин, що привели до проблем у Європейському Союзі, є багато факторів, що спричинили кризу демократії і верховенства права в США, але одна з них - це саме неспроможність розібратись з певними аспектами власної історії.

І, як я вже казав, я не прийшов до вас говорити з позиції, що ми, американці, в усьому розібрались. Навпаки, я буду говорити про Німеччину, почавши із США. Чому у нас зараз саме такий уряд, який ми маємо? По великому рахунку саме тому, що ми, американці, не змогли взяти на себе історичну відповідальність за певні важливі частини нашої власної історії. Чому в 2017 році у Сполучених Штатах ми маємо президента, який безвідповідально ставиться до расових проблем? Як у 2017 році ми можемо мати генерального прокурора, який є білим супремасистом? Саме тому, що ми не розібрались з важливими питаннями нашого минулого в цілому, а не лише Другої світової війни.

Звідси [з Берліна - прим. перекладача] може й не видно наскільки радикально нинішня президентська адміністрація переглядає американське ставлення до Другої світової війни. Але коли наша зовнішня політика називається «Cпочатку Америка», то виникають асоціації з ізоляціоністським, а часто - з білим супремасистським, рухом, який ставив за мету запобігти США вступити у війну проти фашизму. Коли згадують Голокост, не згадуючи євреїв, коли прес-секретар президента заявляє, що Гітлер вбивав тільки свій власний народ, то ми опиняємося в зовсім іншому духовному і моральному світі, ніж той, у якому ми були ще кілька місяців тому. Більше того, ми маємо президента, який вголос дивується, що у нас була громадянська війна і чому через рабство взагалі виник конфлікт.

Я все це згадую не лише тому, що користуюсь кожною нагодою, щоб долучитись до внутрішньої політики моєї власної країни, але скорше тому що питання «Що таке рабство?», «Що таке колонія?», як і «Що таке імперія?» ведуть нас прямісінько до «білих плям» німецької історичної пам'яті.

Як всі ви напевно знаєте, американська колоніальна імперія була побудована здебільшого рабською працею. Але що ми часто забуваємо, так це те, що саме моделлю колонізації покордоння руками рабів колись захоплювався Адольф Гітлер. Це було здебільшого ще у довоєнні часи, коли він взагалі захоплювався Сполученими Штатами. Єдиним питанням, яким він задавався, було питання про те, хто ті расово нижчі, що будуть рабами в Східній імперії Німеччини, і відповідь він дав у «Моїй боротьбі», у «Другій книзі» і практикою вторгнення в 1941 році. Відповідь була - українці. Українці мали бути в центрі проекту колонізації і українці мали стати [новими - прим. перекладача] «африканцями» і «неграми». Ці терміни, хто з вас читав документи тих часів, - підтвердить, дуже часто використовувалися за аналогією із США. Ідея полягала у створенні в Східній Європі базованого на рабстві колоніального режиму винищення, центром якого мала стати Україна.

«Все, що я роблю, спрямоване проти Росії. Якщо Захід занадто дурний і занадто сліпий, щоб зрозуміти це, я буду змушений порозумітися з росіянами, розбити Захід, а після його поразки, усіма зібраними силами виступити проти Радянського Союзу. Мені потрібна Україна, щоб ніхто знову у нас не голодував, як під час останньої війни» - з розмови Адольфа Гітлера із Верховним комісаром Ліги Націй Карлом Буркхардтом. Данціґ, 11 серпня 1939 року

Ви багато разів чули до чого це призвело, дозволю собі лише узагальнити мету Другої світової війни з точки зору Гітлера.

З точки зору Гітлера метою Другої світової війни було завоювання України. Тому згадувати будь-який аспект Другої світової війни, не почавши з України, нема сенсу. Будь-яка згадка Другої світової війни, яка торкається цілей нацистів, - ідеологічних, економічних чи політичних - має починатися виключно з України. І це не в теорії, це на практиці - німецька політика, якою ми її пам'ятаємо, була сфокусована саме на Україні. «План голоду» [план статс-секретаря Імперського міністерства продовольства і сільського господарства Герберта Бакке - прим. перекладача], за яким десятки мільйонів людей мали взимку 1941-го голодувати, Генеральний план «Ост» [начальника Планового відділу Головного штабного управління СС імперського комісара з питань консолідації німецького народу оберфюрера СС Конрада Меєра-Гетлінґа - прим. перекладача], за яким інші десятки мільйонів мали бути примусово виселені або вбиті в найближчі п'ять-десять-п'ятнадцять років, а також «Остаточне рішення», ідея Гітлера про знищення євреїв, вся ця політика в теорії і на практиці лягла в основу наміру вторгнення в Радянський Союз, головною метою якого було захоплення України.

Зліва на право: Рудольф Гесс, Генріх Гіммлер, Філіп Боулер, Фріц Тодт і Рейнхард Гейдріх слухають доповідь Конрада Меєра-Гетлінґа (крайній справа) про «План побудови нового порядку на Сході». Берлін, 20 березня 1941 року

Наслідки цієї ідеології, як і наслідки війни, вам відомі - з 1941 по 1945 рік жертвами німецької політики вбивства стали близько 3,5 мільйонів цивільних мешканців Радянської України. Крім цих 3,5 мільйонів ще зо три мільйони українців, мешканців Радянської України, загинули як солдати Червоної армії або опосередковано померли внаслідок війни. Ці цифри стосуються лише жителів Радянської України і вони, звичайно, будуть більшими, якщо говорити про весь Радянський Союз.

Жертвами німецької політики вбивства з 1941-го по 1945 рік стали близько 6,5 мільйонів мешканців Радянської України

Тут варто окремо зупинитись на різниці між Україною і рештою Радянського Союзу. По-перше, Україна була головною військовою метою війни, Україна була центром гітлерівського ідеологічного колоніалізму. І на практиці вся Радянська Україна була окупована більший час війни. Саме тому для українців війна - це те, що трапилось тут, а не десь там. По-друге, Гітлер ніколи не планував захопити більше 10% Радянської Росії, а на практиці німецька армія ніколи не окуповувала більше 5% Радянської Росії і то, на відносно короткий проміжок часу.

В абсолютних цифрах під час Другої світової війни загинуло більше мешканців радянської України, ніж радянської Росії

Під час Другої світової війни росіяни пережили страждання, немислимі навіть для німців, але коли ми говоримо про Радянський Союз загалом, то місце Радянської України особливе, воно відрізняється навіть від Радянської Росії - в абсолютних цифрах під час Другої світової війни загинуло більше мешканців радянської України, ніж радянської Росії. І це розрахунки російських істориків. Якщо ж говорити у відносних цифрах, то під час війни Україна перебувала під значно, значно, більшою загрозою, ніж Радянська Росія.

Інакше кажучи, дуже важливо думати про німецьку Vernichtungskrieg [винищувальну війну - прим. перекладача] проти Радянського Союзу, але в її центрі знаходиться саме Радянська Україна. І якщо ми хочемо говорити про німецьку відповідальність перед Росією, то ця розмова повинна починатись з України. Україна знаходиться на шляху до Росії і найбільш злочинні наміри та найбільш руйнівні дії німецької війни реалізовувались якраз на Україні. І якщо серйозно говорити про відповідальність Німеччини перед Сходом, то слово «Україна» має бути у першому реченні. Це ж стосується і найтривалішої та найсерйознішої, а також, на мою думку, найважливішої дискусії, пов'язаної з відповідальністю Німеччини на Сході - її відповідальності за масове вбивство євреїв Європи. Це ще одна дискусія, котра не має сенсу без згадки про Україну.

По дорозі до будинку парламенту, я проминув знамените зображення Віллі Брандта, котрий стоїть на колінах перед пам'ятником повстанню у Варшавському ґетто. Це важливий поворотний момент в історії німецького самовизнання німецької відповідальності, але я просив би вас подумки повернутись не до Віллі Брандта у Варшаві 1970-го року, а до Юрґена Штропа у Варшаві 1943-го, керівника поліції, який придушив Варшавське повстання і за чиїм наказом його підлеглі ходили від підвалу до підвалу, знищуючи вогнеметом вцілілих варшавських євреїв. Коли Юрґена Штропа запитали «Чому ви це зробили, чому ви вбивали євреїв, які ще залишались живими в Варшавському ґетто», то його відповідь була «Die ukrainische Kornkammer. Milch und Honig von der Ukraine» [Українське зерносховище. Молоко і мед з України - прим. перекладача]. Навіть в 1943 році, вбиваючи євреїв у Варшаві, Юрґен Штроп думав про німецьку колоніальну війну і Україну. Голокост нерозривно й органічно пов'язаний з Vernichtungskrieg 1941 року та нерозривно й органічно пов'язаний зі спробою завоювати Україну.

Три аргументи на підтвердження. По-перше, Україна була ціллю війни і якби у Гітлера не було наміру її колонізувати, то можливо і не було б Голокосту, бо саме завдяки цьому наміру німецька влада і прийшла у Східну Європу, де жили євреї. По-друге, завдяки війні вермахт, СС і німецька поліція з'явились там, де євреї могли бути вбиті. І третій аргумент - методи. У 1941 році, після масових страт у Кам'янці-Подільському або ще жахливіших у Бабиному Яру на околиці Києва німцям стало зрозуміло, що щось подібне на Голокост можливе - вперше не лише в історії воєн, але й в історії людства десятки тисяч людей були вбиті кулями під час неперервної масштабної страти. Події, подібні тим, що відбулись саме на Україні, показали - щось подібне до Голокосту можливе.

Що це значить? Це значить, що кожен німець, який серйозно сприймає ідею відповідальності за Голокост, повинен так же серйозно сприймати історію німецької окупації України. Іншими словами: серйозне сприйняття історії німецької окупації України - це один із способів серйозно сприймати історію Голокосту.

Ось як я бачу питання німецької відповідальності.

Аяк щодо самих українців? Чи самі українці не повинні вести дискусії про те, що відбувалося на окупованій Україні під час Другої світової війни? Хіба український націоналізм не повинен бути темою для обговорення? Звичайно повинні. Протягом усієї своєї кар'єри я пишу про український націоналізм. Саме тому можу бути представлений як професор Єльського університету - бо я писав про український націоналізм, писав про український націоналізм і етнічні чистки поляків у 1943-му, бо я опублікував першу статтю західною мовою про роль української поліції в Голокості і як це призвело до жахливих етнічних чисток поляків у 1943-у.

Український націоналізм - це об'єктивна історична тенденція, його треба вивчати виважено й неупереджено, як це краще за мене не так давно зробили деякі з тут присутніх. Але якщо ми розмовляємо не в Києві, а в Берліні, і якщо ми говоримо про німецьку історичну відповідальність, то ми повинні визнати, що український націоналізм - це один з наслідків німецької війни у Східній Європі. Український націоналізм, який існував на німецькі гроші, був відносно слабкою силою у міжвоєнній Польщі. Думаю, багато з присутніх тут знають, що українські націоналісти вийшли з польських тюрем виключно тому що Німеччина напала на Польщу в 1939 році. І коли Німеччина і Радянський Союз разом зруйнували Польщу як державу у 1939-у, то знищили і всі легальні політичні партії, з українським партіями включно, які на той час були значно впливовіші за українських націоналістів.

Повторюсь, як би ми були в Києві, то мали б обговорювати роль українських націоналістів у Голокості і колабораціонізмі. Коли я був у Києві минулого вересня з нагоди 75-х роковин Бабиного Яру, саме про це я й говорив. Але знаходячись в Німеччині, дуже важливо розглядати український націоналізм як частину німецької відповідальності. Він жодним чином не може бути використаний для применшення німецької віповідальності, він став наслідком німецької окупаційної політики - коли ви окуповуєте країну, то несете відповідальність за тактику й політику окупаційного режиму. Тому український націоналізм не може стати для німців приводом не думати про власну відповідальність. Навпаки, він є ще однією причиною думати саме про німецьку відповідальність.

Хоча я, мабуть, задовго говорю на цю тему, не можу не відмітити ще й наступне. Дуже важливо, коли ми говоримо про Україну, згадувати не лише про націоналістів. Вони - відносно мала частина української історії й відносно мала частина українського сьогодення.

Коли ми говоримо про німецьку окупацію України, ми не повинні забувати про деякі загальновідомі факти, які часом випускаємо з поля зору. Наприклад, нема жодної кореляції між національністю і колабораціонізмом. Росіяни співробітничали з окупантами, кримські татари, білоруси, всі співробітничали. Нема ніякої кореляції між національністю і колабораціонізмом. Це не стосується фольксдойчів, звичайно, але загалом між колабораціонізмом та національністю кореляції нема.

З німецькою окупаційною владою співпрацювало більше українських комуністів, ніж українських націоналістів

Тепер наступне - більшість, можливо, переважна більшість людей, які співпрацювали з німецькою окупаційною владою, робили це не з політичних мотивів. Вони співпрацювали з тою владою, яка там була і яка є історичною відповідальністю Німеччини. Є речі про які нікто не говорить, бо це незручно для обох сторін, але з німецькою окупаційною владою співпрацювало більше українських комуністів, ніж українських націоналістів. Це, по великому рахунку, нічого не значить, тому про це ніхто і не згадує. Але факт залишається фактом - серед членів Компартії було більше колаборантів, ніж серед українських націоналістів, і в цьому контексті варто відмітити, що дуже багато із колаборантів підтримували радянську політику в 1930-х роках.

І хоча це дуже прості моменти, якщо до них придивитись, то подібні факти є дуже характерні для української історії. Як характерним є і той факт, що спочатку Україною керували як частиною Радянського Союзу, а потім як територією під неймовірно кривавою і руйнівною німецькою окупацією. Коли ми думаємо про те, як завершилася окупація, то часто випускаємо з поля зору певні базові моменти, як, наприклад, те, що, воюючи проти Вермахту, загинуло набагато, набагато більше українців, ніж воюючи на його боці, чого не скажеш про кожну країну, яка вважається союзником [по антигітлерівській коаліції - прим. перекладача].

Цього не можна сказати, наприклад, про Францію. Тому і не існує офіційної французької історії Другої світової війни. І тому її не може бути навіть за Макрона. Бо якщо і є речі, які Макрон не може зробити, то одна з них - це написання офіційної історії Другої світової війни у Франції, хоча б тому що на стороні країн Осі воювало більше французьких солдатів, ніж на боці союзників. Скажу більше - на боці союзників українців загинуло більше, ніж загинуло французів, українців воювало і загинуло більше, ніж британців, українців воювало і загинуло більше, ніж американців, українців воювало і загинуло більше, ніж французів, британців і американців разом узятих. Разом узятих!

На боці союзників українців воювало і загинуло більше, ніж загинуло французів, українців воювало і загинуло більше, ніж британців, українців воювало і загинуло більше, ніж американців, українців воювало і загинуло більше, ніж французів, британців і американців разом узятих

Чому ми цього не бачимо? Чи чому німці не завжди це бачать? Тому що ми забуваємо, що в лавах Червоної армії воювали українці. Ми плутаємо Червону армію з російською армією, а це не одне й те ж саме. Червона армія була армією Радянського Союзу, в якій українців через географію війни було непропорційно багато. Тому, коли ми думаємо як закінчилась окупація, ми також повинні пам'ятати де більшість часу були українці: пам'ятати, що українці страждали під німецькою окупацією, де близько 3,5 мільйони українських цивільних, переважно дітей і жінок, було вбито; і, знову ж таки, приблизно 3 мільйони українців загинули у формі Червоної армії, воюючи з Вермахтом.

Отже, яка в цьому контексті роль Німеччини і чому це значно складніше, ніж могло здатись на перший погляд? Як історик я знаю, що історія України маловідома і вона може видаватися складною, але це не вся проблема. Частина проблеми, як я вже казав, коли згадував про свою власну країну, пов'язана зі стереотипами. Стереотипами щодо колонізації, стосовно агресивних воєн, стосовно спроб поневолити інші народи. Спроби поневолити інші народи не можуть пройти безслідно навіть для наступних поколінь. Спроби поневолити інші народи, сусідні народи залишають свій слід, якщо цьому не протистояти прямо. І що гірше - нині в Європі не те середовище, де такі дискусії можуть відбуватися неупереджено.

Саме це ми зараз і спостерігаємо - німецькі спроби обговорити німецьку відповідальність завжди, або майже завжди, є частиною привнесеної зовні дискусії про відповідальність.

Отже, задамось питанням: чому всі ці базові речі не пам'ятаються? Чому не завжди пам'ятають, що Україна була в центрі гітлерівської ідеології? Чому не завжди пам'ятають, що українці були призначені бути рабами в Німеччині? Чому не завжди пам'ятають, що нацистська ідеологія визначала українців як расово неповноцінних? Чому не завжди пам'ятають, що коли ми хочемо зрозуміти Голокост, то повинні почати з України? Чому не завжди пам'ятають, що в результаті німецької окупації загинуло 6,5 мільйонів жителів Радянської України?

Є багато причин, але одна з них - це залишена колонізаторством спокуса не помічати людей, яких не вважали людьми. Всі розмови про Україну як країну, яка не відбулась, або про українців як несправжню націю, чи що українці культурно обділені, не є чимось безневинним - це наслідок спроби колонізації людей, яких не вважали людьми.

Говорити про Україну, застосовуючи до неї інші стандарти, хіба так має бути? У тому сенсі, що речі, подібні до тверджень, що ніколи не було українського народу чи що ніколи не було української держави настільки звичні для німців, що ніяк не дисонують з німецькою ж спробою поневолення українців. Розмірковувати про Україну такими слова не є безневинним, такі слова в Німеччині повинні бути історично відрефлексовані і з цим всім тут велика проблема, про яку я згадаю лише коротко, але все ж спробую трохи сказати. Спокуса для німців уникнути відповідальності, яка сама по собі завжди велика, заохочується російською зовнішньою політикою. Саме так, російська зовнішня політика полягає в тому, щоб поділити історію Радянського Союзу на дві частини: добру частину, російську, і погану, українську. Те, що я маю на увазі, можу підсумувати для вас краще за офіційний меморандум зовнішньополітичного відомства Росії: визволення - російське, колаборація - українська.

Російська зовнішня політика полягає в тому, щоб поділити історію Радянського Союзу на дві частини: добру російську і погану українську

Саме так, це та лінія, якої вони дуже послідовно дотримуються і яка у вашій країні дає значний ефект, бо російська зовнішня політика розглядає німецьке почуття відповідальності як ресурс, саме як ресурс для маніпуляцій. І це може привести до того, що Німеччина, яка так багато зробила і яка багато в чому є зразковою в опрацюванні свого минулого, зазнає невдачі у фундаментально важливій частині стосовно України через спокусу, яку пропонує Росія. Це ж так легко - сплутати Радянський Союз і Russland [Росію - прим. перекладача]. І це стається постійно. Але це не є безневинним. Нехай це роблять російські дипломати, але жоден німець не має права так робити, жоден німець не повинен плутати Радянський Союз і Russland. Цього просто ніколи не повинно бути.

Спосіб, у який Росія розпоряджається своє політикою пам'яті, - це експорт безвідповідальності, намовляння інших країн ставитись до України так, як вона сама ставиться до неї. І це особливо помітно в її концепції українських націоналістів, які є реальним історичним явищем, але надзвичайно, надзвичайно роздутим в дискурсі між росіянами та німцями.

Український націоналізм був причиною, чи однією з причин, Великого голоду 1932-1933 років, український націоналізм був однією з причин терору 1937-1938 років, український націоналізм був однією із заявлених Сталіним причин масових депортацій мешканців Радянської України після Другої світової війни. І український націоналізм був причиною для вторгнення Росії в Україну у 2014 році. Це загальновідома історія питання і саме тут для німців найбільша спокуса, бо якщо була війна з націоналізмом, то чому німці мають бути проти неї? Якщо український уряд був націоналістичним, то чому ж Німеччина повинна щось робити, щоби зупинити Росію?

Небезпека полягає в тому, що ви подумки вступаєте у своєрідний пакт Молотова-Ріббентропа, де німці погоджуються з росіянами, що вина за зло, яке прийшло в Україну з Берліна і Москви, ляже на українців. Це так просто, так зручно, так спокусливо сказати: «Хіба ми, німці, не достатньо просили вибачення? Хіба ми не зразок для всіх інших?» Це дуже спокуслива пастка, в яку легко потрапити.

Але скажу з досвіду американця: якщо ви неправильно зрозумієте історію колонізації і рабства, вона може повернутися. А ваша історія з Україною - це і є історія колонізації і рабства. І якщо залишки німецького націоналізму, які все ще у вас є (зауважте, я не дипломат і можу сказати те, що думаю) і зліва і справа, зустрінуться з сильним російським, офіційним російським націоналізмом, якщо вони знайдуть спільний ґрунт, спільний ґрунт на кшталт того, що «це все вина України, то чому ми повинні вибачатись, навіщо нам це пам'ятати?», то це становитиме небезпеку для Німеччини як демократії.

Тепер щодо українців і це те, що я роблю значно частіше, - пора українцям взяти на себе відповідальність за український колабораціонізм чи за українську участь у німецькій окупації. Пора також українцям усвідомити свою роль у сталінській політиці терору замість того, щоб стверджувати, що це була виключно російська політика. Бо вона не була російською, вона була радянською політикою, в якій українці теж відігравали свою роль. Це історична робота для українців, яку треба зробити.

Коли минулого вересня я був в Україні, то, говорячи про Бабин Яр, стояв перед мільйонами українських телеглядачів. Намагаючись говорити українською, хотів наголосити на тезі, що пам'ятати про Бабин Ян треба не для євреїв, пам'ятати про Бабин Яр слід для себе, що слід пам'ятати про Голокост в Україні, бо це є частиною побудови відповідального громадянського суспільства і, треба сподіватися, в майбутньому функціонуючої демократії в Україні. Це стосується їх, але це також стосується і мене, і вас, і всіх нас.

Пам'ять про німецьку відповідальність за 6,5 мільйонів смертей в Україні, спричинених війною Німеччини проти Радянського Союзу, - це не для того, щоби помогти Україні. Українці знають про ці злочини. Українці живуть із наслідками цих злочинів - діти, внуки і правнуки того покоління. Це для того, щоб допомогти Німеччині, Німеччині як демократії. Особливо в цей період історії, коли ми зіткнулись з брекзітом, коли проходять вибори за виборами з популістами, коли стикаємось зі зменшенням і занепадом демократії у Сполучених Штатах, - саме в цей момент Німеччина не може дозволити собі помилково розуміти ключові питання своєї історії.

Саме в цей момент розуміння німцями відповідальності має бути доведене до завершення. Можливо, до цього часу правильно розуміти свою історію було справою лише німців. Можливо, під час інтелектуальної і політичної полеміки 1980-х історія Голокосту була єдиним питанням для німців. Але воно мало міжнародні наслідки.

Неправильне розуміння історії України в 2013-2014 роках мало наслідки для Європи. Неправильне розуміння історії України тепер, коли Німеччина є провідною демократією на Заході, матиме міжнародні наслідки.

На цьому я завершу. Дуже дякую.

ПРЯМА МОВА

Діагностуючи диктаторів: Гітлер, Сталін, Муссоліні

Інтерв'ю швейцарського психолога Карла Юнга, яке він дав американському журналісту Губерту Кнікербокеру в Кюснахті (кантон Цюрих) невдовзі після німецької окупації Чехословаччини. Вперше було опубліковане в журналі «Cosmopolitan» в січні 1939 року, згодом увійшло до книги Кнікербокера «Якщо завтра Гітлер? 200 питань про битву людства», видану в 1941 році.Карл Юнг, жовтень 1938
Переглядів 27040Читати 40 хв.replybookmark_borderfavorite_borderПРЯМА МОВА

Губерт Кнікербокер: Що буде, якщо Гітлера, Муссоліні і Сталіна всіх разом зачинити на замок, виділивши для них на тиждень буханець хліба і глечик води? Хтось отримає все, чи вони розділять хліб і воду?

Губерт Ренфро Кнікербокер (1898-1949), американський журналіст, лауреат Пулітцерівської премії (1931), автор кількох книг про європейську політику. 1931 рік

Юнг: Я сумніваюся, що вони поділяться. Гітлер як шаман буде, ймовірно, триматися осторонь, не влізаючи у сварку. Муссоліні і Сталін, кожен на підставі свого власного права вождя або сильного, будуть намагатися заволодіти хлібом і водою. І Сталін, як більш грубий і жорстокий, ймовірно, отримає все.

У примітивному суспільстві було два типи сильних людей. Один з них - вождь, фізично дужчий і сильніший, ніж всі його супротивники. Інший - шаман, сильний не сам по собі, а за рахунок влади, спроектованої на нього людьми. Отже, це імператор і глава релігійної громади. Імператор як вождь мав фізичну силу завдяки своїй владі над солдатами.

Влада ж ясновидця, яким був шаман (не його фізична, а реальна влада, яка була в нього внаслідок того, що люди визнавали за ним магічну надприродну здатність), могла подеколи перевершувати владу імператора. Він міг, наприклад, допомагати або, навпаки, ставити перепони на шляху до щасливого життя після смерті, міг оголосити поза законом людину (а то й громаду чи цілу націю) і, вигнавши з релігійного життя громади, приректи на незгоди і страждання.

Муссоліні - людина фізичної сили. Побачивши його, ви відразу усвідомлюєте це, він має дуже тіло. Він лідер, тому що індивідуально сильніший за будь-якого зі своїх суперників. І справді, спосіб мислення Муссоліні відповідає його класифікації - у нього мислення вождя.

Сталін належить до тої самої категорії. Він, однак, не творець. Він просто заграбастав те, що зробив Ленін, встромив свої зуби і пожирає. Він навіть руйнує нетворчо. Ленін зніс цілу структуру феодального і буржуазного суспільства в Росії та замінив її своїм власним творінням. Сталін руйнує його.

З раціонального боку, Сталін не такий цікавий, як Муссоліні, на якого він в основному схожий, і не має нічого спільного з таким цікавим типом, який представлений Гітлером, типом шамана, людини-міфу.

- Людина, яка захопила владу над 170 мільйонами людей, як Сталін, не може не зацікавити, подобається він вам чи ні.

Юнг: Ні, Сталін - це тварина, хитрий злопам'ятний селюк, несвідомий звір, і в цьому сенсі, безперечно, наймогутніший з усіх диктаторів. Він нагадує сибірського шаблезубого тигра цією могутньою шиєю, цими розгладженими вусами, цією посмішкою кота, який злизує вершки. Я можу припустити, що раніше Сталін міг бути Чингісханом. Мене не здивує, якщо він зробить себе царем.

Гітлер зовсім інший. Його тіло не вражає силою. В його зовнішності насамперед привертає увагу повний сновидінь, химерний погляд. Я був особливо вражений, розглядаючи начерки, зроблені з нього під час чехословацької кризи, - його очима дивиться ясновидець.

В усякому разі, не виникає сумнівів, що Гітлер належить до категорії справді містичних шаманів. Нічого подібного не доводилося бачити в цьому світі з часів Магомета, як хтось відгукнувся про нього на минулому Нюрнберзькому з'їзді партії.

У тому, що Гітлер чинить, як нам здається, нез'ясовно і дивно, алогічно і нерозумно, проявляється містична особливість Гітлера. І зверніть увагу, навіть номенклатура нацистів відверто містична. Візьмімо хоча б назву нацистської держави. Вони називають її «Третій рейх». Чому?

Карл Юнг, 1938 рік

- Бо першим рейхом була Священна Римська імперія, другий був заснований Бісмарком, третій створив Гітлер.

Юнг: Все так. Але тут глибший зміст. Ніхто не назвав королівство Карла Великого чи державу Вільгельма першим і другим рейхом. Тільки нацисти назвали себе Третім рейхом. Тому що це має глибоке містичне значення: у кожного німця вираз «третій рейх» викликає в його несвідомому біблійні асоціації.

Таким чином, Гітлер, який неодноразово показав, що усвідомлює своє містичне покликання, постає для фанатиків Третього рейху чимось більшим, ніж проста людина.

Звернімося тепер до поширеного відродження культу Вотана в Третьому рейху. Хто такий Вотан? Бог вітру. Розглянемо назву Sturmahteilung - штурмові війська. Шторм, як ви розумієте, вітер. Так само і свастика, обертова фігура, що утворює вир з напрямком руху завжди в ліву сторону, означає в буддистському символізмі щось згубне, несприятливе, орієнтоване на несвідоме.

І всі ці символи Третього рейху, слідом за його пророком, під прапорами вітру, шторму і невгамовних вирів спрямовують масовий рух, ведучи німців в урагані нестримних емоцій усе далі й далі до фатуму, долі, яку ніхто, ймовірно, навіть він сам, ясновидець, пророк, фюрер, не може передбачити.

- Але чому Гітлер, який мимоволі змушує кожного німця падати перед ним на коліна, обожнюючи його, не справляє майже ніякого враження на іноземців?

Юнг: Абсолютно правильно. Хоча декотрі реагують так само, як реагує всякий німець. Це відбувається тому, що для всіх німців Гітлер є дзеркалом їхнього власного несвідомого, в якому не для німця, звичайно, нічого не відбивається. Він рупор, який настільки підсилює невиразний шепіт німецької душі, що його може розчути вухо її несвідомого.

Гітлер перший, хто відкрив кожному німцеві, якою той бачить у своєму несвідомому долю Німеччини, особливо після поразки у світовій війні. І єдиною характерною особливістю, притаманною кожній німецькій душі, є типово німецький комплекс меншовартості, комплекс молодшого брата, який завжди трохи запізнюється на бенкет. Влада Гітлера не політична, вона магічна.

- Що ви маєте на увазі, говорячи «магічна влада»?

Три диктатора в Європі дуже відрізняються один від іншого, але не так сильно відрізняються їхні народи

Юнг: Щоб зрозуміти це, необхідно зрозуміти, що таке несвідоме. Це частина нашої ментальної структури, яку ми контролюємо лише незначною мірою, і в якій відкладаються різні враження і відчуття, навіть думки, яких ми не усвідомлюємо.Крім вражень, які ми сприймаємо, є враження, що постійно впливають на наші органи чуття, яких однак ми усвідомити не можемо, тому що вони занадто слабкі, щоб привернути нашу свідому увагу. Вони сприймаються за порогом нашої свідомості. Але всі ці сублімовані сприйняття фокусуються, нічого не губиться.

У той час як ми розмовляємо тут, хтось може розмовляти ледве чутним голосом в сусідній кімнаті - ви не звернете на це уваги, але розмова за сусідніми дверима безсумнівно реєструється у вашому несвідомому, подібно до нашої розмови, що записується на диктофон. У той час як ви сидите тут, моє несвідоме приймає від вас інформацію, хоча я її не усвідомлюю, і ви були б здивовані, якби я зміг розповісти вам все, що я вже несвідомо дізнався про вас за цей короткий час.

Секрет влади Гітлера полягає не в тому, що його несвідоме змістовніше, ніж моє чи ваше. Секрет Гітлера двоякий: по-перше, це винятковий випадок, коли несвідоме має такий доступ до свідомості, і, по-друге, він дозволяє несвідомому спрямовувати себе. Він наче людина, яка уважно прислухається до потоку навіювань, нашептаних голосом з таємничого джерела, і потім діє відповідним чином. У нашому випадку навіть якщо наше несвідоме зрідка стає доступним через сни, у нас занадто багато раціональності, занадто багато церебруму, щоб підкорятися йому. Так поводився, наприклад, Чемберлен; Гітлер же слухає і підпорядковується. Істинного вождя завжди щось спрямовує і веде.

Спробуємо зрозуміти, як це відбувається. Він сам звертається до свого голосу. Його голос є його власним несвідомим, в яке німці спроектували самих себе; це несвідоме 78 мільйонів німців. Це те, що робить його могутнім. Без німців він, ймовірно, не здавався б таким, яким постає зараз. Це буквально відповідає істині, коли він говорить, що якщо він на щось здатний, то тільки тому, що за його спиною стоїть німецький народ, або, як він іноді говорить, тому що він є Німеччина. Тому з його несвідомим, що є вмістилищем душ 78 мільйонів німців, він могутній, і з його несвідомим сприйняттям дійсного співвідношення політичних сил він досі залишається безпомилковим.

Ось чому політичні рішення, які він приймає, виявляються правильними, всупереч думкам усіх його радників і всупереч думкам усіх іноземних оглядачів. Щоразу, як це відбувається, це означає тільки, що інформація, яка була зібрана його несвідомим і дійшла до свідомості, завдяки його винятковому дару виявляється більш правильною, ніж у всіх інших, німців та іноземців, які намагалися оцінити ситуацію і прийшли до інших висновків. І звичайно, це означає, що, маючи цю інформацію в своїх руках, він має бути готовим діяти згідно з нею.

- Я думаю, це стосується трьох справді критичних ситуацій, які він спровокував, і за кожною з яких стояла гостра небезпека війни: коли він ввів війська в Рейнську землю в березні 1936 року і в Австрію в березні 1938 року, та коли він мобілізував і примусив союзників кинути Чехословаччину. Як відомо, в кожному зі згаданих випадків багато поважних військових радників Гітлера застерігали його від здійснення цих акцій, оскільки вважали, що союзники чинитимуть опір, і також що Німеччина зазнає поразки, якщо почнеться війна.

Юнг: Правильно! Справді, Гітлер зумів скласти думку про своїх супротивників краще, ніж будь-хто інший. І хоча здавалося, що його зустрінуть силою, він знав, що його супротивники поступляться без боротьби. У цьому сенсі особливо характерний випадок з Чемберленом, коли той прибув до Берхтесгадена. Там Гітлер вперше зустрівся з вищим державним діячем Британії.

Так, пізніше, в Ґодесберзі, Чемберлен стверджував, що приїжджав, аби звеліти Гітлеру, крім іншого, не заходити надто далеко, бо інакше Британія почне військові дії. Але несвідоме чуття Гітлера, яке досі його не зраджувало, проникло так глибоко в характер британського прем'єр-міністра, що чимало більш пізніх ультиматумів і попереджень з Лондона не справляли жодного враження на його несвідоме.

Несвідомо Гітлер знав - він не вгадав чи відчув, він знав - що Британія не ризикне почати війну. Та попри це виступ Гітлера у Спортивному палаці, коли він під священною клятвою оголосив всьому світу, що першого жовтня введе війська до Чехословаччини і без згоди Британії та Франції, - цей виступ вперше і лише один раз показав, що Гітлер у свій вкрай критичний момент відчуває страх, слідуючи за Гітлером-пророком.

Його голос говорив йому, що треба йти вперед, що все буде добре. Але його людський розум вказував йому на численні небезпеки, можливо непереборні. Тому спочатку голос Гітлера тремтів, його подих переривався. Його промова була сумбурною і надто затягнулася. Хто не здригнеться в такий момент? В ході цього виступу, який визначив, ймовірно, долю сотень мільйонів людей, він постав людиною, що зважилися на те, чого смертельно боїться, але подолала свій страх, бо так було наказано Голосом.

- Його голос не помилявся. Але хтозна, чи так буде й надалі? Якщо так, то було б дуже цікаво простежити хід подій декількох наступних років, оскільки він заявив якраз після чеської перемоги, що сьогодні Німеччина стоїть на порозі свого майбутнього. Це тільки початок, якщо його голос говорить йому, що німцям призначено стати повелителями Європи, а можливо, і світу. То, якщо його голос не помиляється, чи не означає це, що тоді ми знаходимося на порозі надзвичайно цікавого періоду історії?

Юнг: Так, мабуть, німці тепер переконалися, що знайшли свого месію, спасителя, якого вони чекають з часів поразки у світовій війні. Ця здатність притаманна людям з комплексом меншовартості. До деякої міри становище німців дуже нагадує становище євреїв у давнину. Комплекс меншовартості євреїв був зумовлений політичними та географічними факторами. Вони жили в тій частині світу, яка уподібнилася до навчального плацу для завойовників з усіх боків. І після їхнього повернення з першого вигнання до Вавилону, коли їм загрожувало знищення римлянами, вони придумали рятівну ідею месії, який об'єднає всіх євреїв в націю ще раз і врятує їх.

Німці набули свого комплексу меншовартості за схожих обставин. Вони занадто пізно з'явилися в Дунайській долині і поклали початок своїй нації значно пізніше за Британію та Францію, що вже процвітали на своєму шляху до національної держави. Вони дуже запізнилися із захопленням колоній і заснуванням імперії. Коли вони згуртувалися і об'єдналися в націю, то, оглянувшись навколо, побачили Британію, Францію та інші країни у всеозброєнні дорослих націй, багаті колоніями, і тоді зробилися скривдженими і заздрісними, подібно до молодшого брата, чиї старші брати заграбастали левову частку спадщини.

Це було справжнім джерелом німецького комплексу меншовартості, який так багато визначив у їхньому політичному мисленні і діяльності і який, безсумнівно, має тепер вирішальне значення в їхній політиці в цілому. Неможливо, як ви бачите, говорити про Гітлера, не кажучи про німців, тому що Гітлер і є німецький народ.

Неможливо говорити про Гітлера, не кажучи про німців, тому що Гітлер і є німецький народ

Нещодавно я побував в Америці, і мені спало на думку, що можна провести цікаві географічні паралелі з Німеччиною. Я виявив, що на американському східному узбережжі є певний прошарок людей, яких називають «жалюгідні білі бідняки». І я зрозумів, що вони в своїй більшості є нащадками ранніх поселенців, деякі з них мають прекрасні старовинні англійські прізвища. Жалюгідні білі бідняки залишилися, коли люди з енергією та ініціативою посідали в свої закриті фургони і вирушили на Захід.

Далі, на Середньому Заході, ви зустрінете людей, яких я вважаю в Америці найбільш врівноваженими, я маю на увазі найбільш врівноважених психічно. Але в деяких місцях далі на захід ви зустрінете вкрай неврівноважених людей.

Якщо брати Європу в цілому, включно з Британськими островами, мені здається, що Ірландія та Уельс - це еквівалент вашого західного узбережжя. Кельти наділені яскравою і багатою уявою. Далі вашому поміркованому Середньому Заходу відповідає в Європі Британія і Франція з їхніми психічно врівноваженими народами. Потім ви потрапляєте в Німеччину, і якраз за нею живуть слов'янські мужики, жалюгідні білі бідняки в Європі. Мужики не встають вранці, а сплять весь день. Німці, їхні найближчі сусіди, піднімаються вранці, але занадто пізно. Ви пам'ятаєте, як німці навіть тепер зображають Німеччину на всіх своїх карикатурах?

- Так, «Сплячий Міхель», високий худий суб'єкт в нічній сорочці і ковпаку.

Юнг: Абсолютно правильно. І Сплячий Міхель проспав поділ світу на колоніальні імперії, і таким чином німці набули комплексу меншовартості, який спонукав їх розв'язати світову війну. І коли вони її програли, звичайно, їхнє почуття меншовартості лише посилилося, вони почали чекати свого месію і отримали згодом Гітлера. Якщо він не є їхнім істинним месією, то він схожий на одного із старозавітних пророків: його місія полягає в тому, щоб об'єднати людей і привести їх до Землі Обітованої.

Це пояснює, чому нацисти повинні боротися з будь-якого виду релігією, крім їхнього власного ідолопоклонства. В усякому разі у мене не виникає сумнівів, що кампанія проти католицької та протестантської церков, які вони хочуть замінити новою вірою гітлеризму, проводитиметься з дуже серйозних, на думку нацистів, причин, з безжалісною і неослабною енергією.

- Ви вважаєте, що гітлеризм, можливо, стане постійною релігією для Німеччини, в майбутньому, як магометанство для мусульман?

Юнг: Я думаю, що це дуже ймовірно. «Релігія» Гітлера найбільш близька до магометанства, реалістична, земна, що обіцяє максимум винагород в цьому житті. Але з мусульманоподібною Валгаллою, потрапити в яку і насолоджуватися життям в якій мають можливість гідні німці. Як і магометанство, вона проповідує доблесть меча. Перша ідея Гітлера - зробити своїх людей могутніми, бо дух арійської Німеччини заслуговує, щоб його підкріплювали силою, м'язами і мечем.

Звичайно, це не духовна релігія в тому сенсі, який ми зазвичай вкладаємо в це поняття. Але згадаймо, що в ранні дні християнства церква претендувала на тотальну владу, як духовну, так і світську! У наші дні церква полишила це домагання, яке перейняли тоталітарні держави, що вимагають не тільки світської, але й духовної влади.

Мені зараз спало на думку, що «релігійний» характер гітлеризму підкреслюється також тим, що німецькі громади по всьому світу, недосяжні для політичної влади Берліна, засвоюють гітлеризм. Зверніть увагу на німецькі громади в Південній Америці, особливо в Чилі.

- Мене здивувало, що в цьому аналізі диктаторів нічого не було сказано про вплив матері і батька на сильну людину. Доктор Юнг не надає цьому великого значення?

Юнг: Було б великою помилкою думати, що диктатором стають внаслідок особистих обставин, наприклад внаслідок сильного опору своєму батькові. Мільйони людей, що протистоять своїм батькам так само рішуче, як, скажімо, Муссоліні чи Гітлер, ніколи не стануть диктаторами або кимось подібним.

Треба згадати закон про диктаторів: «Цькує той, кого цькували». Диктаторам має добряче дістатись від обставин, здатних привести до диктатури. Муссоліні прийшов у момент, коли країна була в хаосі, робітники вийшли з покори і людей лякала загроза більшовизму.

Гітлер прийшов, коли економічна криза знизила рівень життя і збільшила безробіття до нестерпного рівня, а потім велика інфляція, незважаючи на подальшу стабілізацію, довела до зубожіння весь середній клас. Як Гітлер, так і Муссоліні отримали свою владу від людей, і позбавити їх влади було б неможливим. Цікаво, що обидва, і Гітлер і Муссоліні, засновують свою владу головним чином на нижчих середніх класах, робітниках і фермерах.

Але повернімося до обставин, за яких диктатори приходять до влади: Сталін прийшов, коли смерть Леніна, унікального творця більшовизму, лишила партію і народ без керівництва, а країну без певного майбутнього. Таким чином, диктатори робляться з людського матеріалу, який страждає від непереборних потреб. Три диктатора в Європі дуже відрізняються один від іншого, але не так сильно відрізняються їхні народи.

Порівняйте, як сприймають Гітлера німці, з тим, як ставляться до Муссоліні італійці. Німці дуже чутливі. Вони впадають у крайнощі, вони завжди трохи неврівноважені. Вони космополіти, громадяни світу, легко втрачають свою національну ідентичність, люблять наслідувати інші нації. Всякий німець хотів би вдягатися як англійський джентльмен.

- Але не Гітлер. Він завжди одягався по-своєму, і ніхто не міг коли-небудь звинуватити його в тому, що він намагається виглядати так, ніби купує свій одяг на Savile Row [у Лондоні].

Юнг: Правильно. Тому він говорить своїм німцям: «Тепер, Gott, ви повинні стати справжніми німцями!».

Німці надзвичайно чутливі до нових ідей, і коли трапляється така, що приваблює їх, то здатні прийняти її на віру, без критики, і на певний період повністю піддатися її впливу. Але потім, через деякий час, так само відкинути її остаточно і засвоїти нову ідею, можливо абсолютно протилежну. Так вони керують своїм політичним життям.

Італійці більш врівноважені. Їхні погляди не гойдаються як маятник, не скачуть і не перериваються внаслідок непомірних захоплень, які є щоденними проявами німецького розуму. Тому ви віднаходите в Італії дух врівноваженості, якого не вистачає в Німеччині. Коли в Італії до влади прийшли фашисти, Муссоліні навіть не скинув короля. Муссоліні діє не через екстаз духу, а наче з молотком в руці надає Італії бажаної форми. Майже так само, як його батько, колишній коваль, виготовляв підкови.

Ця Муссоліні-італійська врівноваженість темпераменту підтверджується ставленням фашистів до євреїв. Спочатку вони не переслідували євреїв зовсім, і навіть зараз, коли з різних причин почали антисемітську кампанію, початкове ставлення до деякої міри зберігається. Я вважаю, Муссоліні взагалі пішов шляхом антисемітизму головно тому, що переконався, що світове єврейство невиправно налаштоване проти фашизму (достатньо згадати Леона Блюма у Франції), а також тому, що бажав зміцнити зв'язки з Гітлером.

Гітлер - шаман, напівбожество, більше того, міф. Тоді як Муссоліні - людина, і все у фашистській Італії приймає більш гуманну форму, ніж у нацистській Німеччині, де хід подій визначається через одкровення. Гітлер як людина ледве існує. Щонайменше, ховається за своєю роллю. Муссоліні, навпаки, ніколи не затуляється своєю роллю. Його роль зникає за фігурою самого Муссоліні.

Беніто Муссоліні і Адольф Гітлер, Берлін, 1937 рік

Я бачив дуче і фюрера разом під час офіційного візиту Муссоліні в Берлін. Мені пощастило бути в кількох ярдах від Муссоліні, коли війська пройшли гусячим кроком. Якби я не бачив його реакції, то запав би в поширену оману, що Муссоліні ввів німецький гусячий крок в італійській армії, бо наслідував Гітлера. Це розчарувало б мене, тому що я розгледів в поведінці Муссоліні безсумнівний стиль, очевидний вираз самобутньої людини з належним розумінням певних питань.

Наприклад, я думаю, це проявилося в тому, що він зберіг короля. І вибір титулу «дуче» - не дож, як в старій Венеції, не дюк, але дуче, просте італійське визначення вождя, - був самобутнім і показав належний смак.

Отже, я помітив, що Муссоліні спостерігає за найкращим гусячим кроком, який коли-небудь бачив, із задоволенням та інтересом маленького хлопчика в цирку. Він ще більше розвеселився, коли з'явилася кавалерія і вершник-барабанщик пустив коня галопом, щоб зайняти своє місце з однієї сторони вулиці, в той час як загін зупинився з іншої. Для цього барабанщик прогалопував навколо загону, розвернувся до нього обличчям, не торкаючись при цьому поводів, і спрямовував коня колінами, в той час як його руки були зайняті барабанними паличками.

Це було так красиво зроблено і настільки сподобалося Муссоліні, що він засміявся і заплескав у долоні. Так що введення ним згодом гусячого кроку в Італії, як я переконаний, було зроблено виключно для свого власного естетичного задоволення. Це дійсно найбільш вражаючий крок.

Порівняно з Муссоліні Гітлер справив на мене враження дерев'яного каркасу, поверх якого накинули одяг, механізму, що нагадує робота або з маскою робота. Впродовж усієї церемонії він жодного разу не посміхнувся, наче сердився чи був без настрою. Він не проявив жодної людської ознаки. Його обличчя виражало непохитну одержимість метою, без тіні гумору. Здавалося, що він дублер реальної людини і що Гітлер-людина ховається всередині, і ховається навмисно, для того, щоб не порушити механізм.

Яка разюча відмінність між Гітлером і Муссоліні! Я не міг не відчути прихильності до Муссоліні. Його життєва енергія і пластичність були теплими, людськими, заразливими. У тебе затишне відчуття від Муссоліні як людини. Гітлер тебе лякає. Ти розумієш, що ніколи не будеш здатен розмовляти з цією людиною, тому що це ніхто, це не людина, а колектив. Він не особистість - він ціла нація.

Я гадаю, це закономірно, що в нього немає особистого друга. Як можна інтимно розмовляти з нацією? Ви можете пояснити Гітлера при особистому зближенні не більше, ніж пояснити великий твір мистецтва, вивчаючи особистість художника. Великий твір мистецтва є продуктом часу, світу в цілому, в якому живе художник, результатом взаємодії мільйонів людей, які його оточують, незліченних потоків думок і енергій.

Таким чином, Муссоліні, який є тільки людиною, буде легше знайти наступника, ніж Гітлеру. На щастя, на відміну від Муссоліні я не бачу такої можливості для Гітлера.

- Що, якщо Гітлер одружиться?

Юнг: Він не одружиться. Не може бути одруженого Гітлера, навіть якщо він побереться. Він перестане бути Гітлером. Але немислимо, щоб він коли-небудь зважився на це. Мене не здивує, якщо стане відомо, що він цілковито пожертвував своїм сексуальним життям заради Справи. Це не таке вже й рідкісне явище, особливо для людей типу шамана, хоча значно менш характерне для типу вождя. Муссоліні і Сталін, мабуть, ведуть цілком нормальне сексуальне життя. Справжньої пристрастю Гітлера є, звичайно, Німеччина. Можна сказати, що він буде перебувати або під владою жінки, або під владою Ідеї. Ідея завжди жіночна. Розум жіночний, тому-то голова, мозок є творчими, отже, подібні до черева, жінки. Несвідоме в чоловікові представлено завжди в образі жінки; несвідоме в жінці завжди представлено в образі чоловіка.

- Наскільки важливу роль відіграє особисте честолюбство в характерах трьох диктаторів?

Юнг: Я сказав би, що воно відіграє дуже незначну роль для Гітлера. Я не думаю, що він честолюбивий більше, ніж звичайна людина. Честолюбство Муссоліні перевищує честолюбство звичайної людини, але цього недостатньо, щоб пояснити його силу. Він усвідомлює також, що відповідає національній потребі. Гітлер не керує Німеччиною. Він тільки тлумачить загальний напрям подій. Це робить його таємничим і психологічно привабливим. Муссоліні відомою мірою управляє Італією, але в іншому він є знаряддям італійців.

Інша справа Сталін. В його характері є непереборне особисте честолюбство. Він не ототожнює себе з Росією. Він править Росією як цар. Не забувайте, що він, попри все, грузин.

- Але яким чином пояснити обраний Сталіним курс? Як мені здається, Сталін так само цікавий і настільки ж загадковий. Більшу частину свого життя він був революціонером-більшовиком. Батько-швець і побожна мати віддали його в богословську школу. В юності він стає революціонером і потім протягом наступних двадцяти п'яти років він нічим не займався, окрім боротьби з царем і царською поліцією. Він сидів у дюжині в'язниць і з усіх втік. Як же ви поясните, що людина, яка все своє життя боролася проти царської тиранії, несподівано уподібнюється царю?

Юнг: У цьому немає нічого дивного. Бо ви стаєте тим, з чим постійно боретеся. Що підточило військову силу Риму? Християнство. Завоювавши Близький Схід, римляни виявилися завойованими його релігією.

Ви вимушено контактуєте з тим, проти чого боретеся, і можете цим заразитися. Треба досконально знати царизм, щоб убити його. І коли ви скидаєте царя, то стаєте царем самі, подібно до того як мисливець на диких звірів може уподібнитися звірові.

Я знаю чоловіка, який після багатьох років полювання на велику дичину в рамках правил, був затриманий, тому що застосував проти тварин кулемет. Він зробився кровожерливим, як пантери і леви, яких він вбивав.

Те ж саме стосується боротьби Сталіна проти царського кривавого гноблення, і тепер він сам діє як цар. На мою думку, Сталін тепер нічим не відрізняється від Івана Грозного.

- Ну а те, що рівень життя в Радянському Союзі значно підвищився і продовжує підвищуватися, з часів голоду 1933 року, про що повідомлялося багатьма, і що відзначав я сам?

Ми повинні бути вдячні Сталіну за наочну демонстрацію всьому світу очевидної істини, що комунізм завжди веде до диктатури

Юнг: Це так. Але Сталін разом з тим, що він цар, може бути хорошим адміністратором. Було б дивом, якби хтось зумів привести таку багату від природи країну, як Росія, до зубожіння. Сталін не оригінальний, він розкриває порочну схильність, так грубо і так цинічно уподібнюючи себе цареві, всупереч своїм політичним переконанням! Це дійсно пролетар.

- Але ви досі не пояснили мені, яким чином Сталін, лояльний член Комуністичної партії, який боровся в якості революціонера-підпільника за суспільні ідеали, перетворився в узурпатора?

Юнг: На мою думку, перетворення Сталіна відбулося в ході революції 1917 року. До цього він, можливо, безкорисливо служив на благо Справі. І, ймовірно, ніколи не замислювався про особисту владу для себе самого, бо навіть натяку не було на таку можливість. Для нього не існувало проблеми. Але в ході революції Сталін побачив з самого початку, як захоплюють владу. Я впевнений, що він сказав собі самому з подивом: «Та це ж так легко!» Він мав спостерігати, як Ленін та інші досягають найвищої повноти влади і сказати собі: «Так ось як це робиться! Що ж, я зможу перевершити їх. Необхідно лише прибрати того, хто попереду мене».

Він, безсумнівно, знищив би Леніна, якби той лишився живий. Ніщо не могло зупинити його, як ніщо не зупиняє тепер. Природно, що він зацікавлений, щоб його країна процвітала. Що багатша і могутніша країна, то могутніший він сам. Однак він не зможе спрямувати свої зусилля цілком на підвищення добробуту країни, поки його особиста жадоба влади не буде задоволена.

- Але він зараз безумовно володіє всією повнотою влади?

Юнг: Так, але йому треба втримати її. Він оточений зграєю вовків. Він змушений весь час триматися насторожі. Я мушу сказати, що ми маємо бути йому вдячні!

- За що?

Юнг: За наочну демонстрацію всьому світу очевидної істини, що комунізм завжди веде до диктатури.

Але тепер облишмо це в стороні, і дозвольте мені пояснити, в чому полягає моє лікування. Як лікар, я зобов'язаний не тільки аналізувати, ставити діагноз, але і пропонувати лікування.

Майже весь час наша розмова йшла про Гітлера і німців як незрівнянно більш важливі явища диктатури. Виходячи зі сказаного, я повинен призначити лікування. Надзвичайно важко боротися з такого роду явищем. Це вкрай небезпечно. Я маю на увазі стан, коли людина діє з примусу.

Надалі, коли мій пацієнт чинить, слухаючись вищої сили, сили в ньому самому, як голос Гітлера, я не ризикую наказувати йому не підкорятися своєму голосу. Він не послухає мене, якщо я ризикну наказати. Він буде діяти навіть рішучіше, ніж якщо б я йому не наказував.

Єдине, що я можу зробити, це спробувати, інтерпретуючи голос, спонукати хворого поводитися з меншою для нього самого і суспільства небезпекою, ніж якщо б він підкорявся голосу безпосередньо без інтерпретації.

Тому я вважаю, що в цій ситуації єдиний шлях врятувати демократію на Заході (під Заходом я маю на увазі також і Америку) - не намагатися зупинити Гітлера. Можна спробувати відволікти його, але зупинити його неможливо без величезної катастрофи для всіх. Його голос каже йому об'єднати всіх німців і вести їх до кращого майбутнього, кращого місця під сонцем, до процвітання і багатства. Неможливо втримати його від здійснення цих намірів. Залишається лише сподіватися вплинути на напрямок його експансії.

Я пропоную спрямувати його на Схід. Переключити його увагу з Заходу і, більше того, сприяти йому в тому, що втримає його в цьому напрямку. Послати його в Росію. Це логічний курс лікування для Гітлера.

Я не думаю, що Німеччина задовольниться шматком Африки, великим чи малим. Німеччина поглядає на Британію та Францію з їх принадними колоніальними володіннями, і навіть на Італію з її Лівією та Ефіопією. І замислюється про свої власні розміри, протиставляючи 78 мільйонів німців 45-ти мільйонам британців на Британських островах, 42-ом мільйонам французів і 42-ом мільйонам італійців. І вона готова вважати, що повинна зайняти у світі місце, не тільки більше, ніж займає одна з трьох великих західних держав, але набагато більше. Яким чином вона досягне цього на Заході без знищення однієї чи більше націй, що там мешкають? Існує єдине поле докладання її дій - це Росія.

- Що станеться, якщо Німеччина спробує звести рахунки з Росією?

Юнг: О, це вже її діло. Для нас важливо тільки те, що це врятує Захід. Ніхто з тих, що замахувалися на Росію, не уникнув прикрощів. Це не зовсім гожа їжа. Можливо, знадобиться сотня років, щоб німці перетравили її. Тим часом, ми будемо врятовані, я маю на увазі всю західну цивілізацію. Інстинкт має підказати державним діячам Заходу не чіпати Німеччину в її нинішньому настрої. Вона дуже небезпечна. Інстинкт не підвів Сталіна, підказавши йому не перешкоджати війні, в якій західні нації знищують один одного, тоді як він дочекається терміну, щоб обглодати кістки. Це врятувало б Радянський Союз. Я не вірю, що він вступить у війну навіть на стороні Чехословаччини та Франції, хіба що в самому кінці, щоб скористатися виснаженістю обох сторін.

Тому, розглядаючи Гітлера як пацієнта і Європу як сім'ю пацієнта і найближчих сусідів, я запропонував би послати його в Росію. Там багато землі, одна шоста частина всієї поверхні земної кулі. Не буде великою втратою для Росії, якщо хтось захопить частину, і, як я сказав, ніхто ніколи не досяг успіху в цьому.

Як врятувати ваші демократичні США? Вони, звичайно, мають бути врятовані, навіть якщо всі ми загинемо. Ви повинні остерігатися божевілля, щоб уникнути зарази. Майте у себе численні армію і флот, але бережіть їх. Вичікуйте, якщо почнеться війна. Америка повинна володіти значною військовою потугою, щоб зберегти мир у світі або визначити результат війни, якщо вона почнеться. Ви - останній притулок демократії.

- Але як зберегти мир в Західній Європі, дозволивши Німеччині «йти на Схід», як ви висловилися, після того як Англія і Франція офіційно гарантували тепер кордони нової держави Чехословаччини? Чи не почнеться там війна, якщо Німеччина спробує включити цю державу-обрубок у свою адміністративну систему?

Нація - великий безглуздий черв'як, підвладний фатуму, долі. У неї не може бути честі, вона не може тримати слова. Кожен має остерігатися нації. Це щось жахливе

Юнг: Англія і Франція виконають свої нові гарантії стосовно Чехословаччини не більше, ніж виконала Франція своє попереднє поручительство за Чехословаччину. Жодна нація не тримає свого слова. Нація - великий безглуздий черв'як, підвладний фатуму, долі. У нації не може бути честі, вона не може тримати слова. З цієї причини за старих часів намагалися мати короля, що має особисту честь і слово.

Ви розумієте, що зі ста найінтелігентніших в світі людей вкупі вийде дурний натовп? Десять тисяч таких мають колективну інтелігентність крокодила. Ви, мабуть, помітили: що більше число запрошених, то нікчемніша розмова за обідом. У натовпі якості, властиві будь-кому, розмножуються, накопичуються і стають визначальними для натовпу в цілому.

Не всякий має гідність, але всякий є носієм ницих тваринних інстинктів, має сугестивність печерної людини, підозрілість і злостивість дикуна. Внаслідок цього багатомільйонна нація є чимось навіть нелюдським. Це ящірка, чи крокодил, чи вовк. Моральність її державних діячів не перевищує рівня звіриної моральності мас, хоча окремі діячі демократичної держави спроможні трохи піднятися над загальним рівнем.

На Гітлера, однак, більше, ніж на якогось іншого діяча в сучасному світі, неможливо розраховувати, що він виконає поручительство за Німеччину в будь-якій міжнародній угоді, якщо це буде суперечити її інтересам. Тому що Гітлер - це сама нація. Це пояснює, крім того, чому Гітлер змушений говорити так голосно, навіть у приватній бесіді, - тому що він говорить сімдесятьма вісьмома мільйонами голосів.

Монстр - ось що таке нація. Кожен має остерігатися нації. Це щось жахливе. Як може подібне утворення мати честь? Ось чому я за малі нації. Малі нації - малі катастрофи. Великі нації - великі катастрофи.

Лунає телефонний дзвінок. Я почув, як пацієнт кричить, що ураган в спальні збиває його з ніг. «Лягайте на підлогу, і ви будете в безпеці», - порадив лікар. Ту саму пораду мудрий психотерапевт дає Європі та Америці, в той час як різкий вітер диктатури шаленіє біля підніжжя демократії.

ПРЯМА МОВА

Червоний голод. Війна Сталіна з Україною

Нова книга американського історика і журналістки Енн Епплбаум «Червоний голод. Війна Сталіна з Україною» присвячена історії масового голоду 1932-1933 років в Україні, який забрав життя мільйонів людей. Авторка книги, досліджуючи причини Голодомору, приходить до висновку про умисне винищення значної частини українського народу більшовицькою владою і покладає провину за це на Йосипа Сталіна.Енн Епплбаум, 22 вересня 2017

Переглядів 9295Читати 29 хв.replybookmark_borderfavorite_borderНа обкладинці: Йосиф Сталін, березень 1935 рокуПРЯМА МОВА

Упостанові Верховної Ради України [очевидно мова йде про Закон України «Про Голодомор 1932-1933 років в Україні», ухвалений Верховною Радою України 28 листопада 2006 року, - прим. перекладача] Голодомор 1932-33 років названий актом геноциду українського народу. І хоча Енн Епплбаум зазначає, що Голодомор не підпадає під визначення поняття «геноцид» в міжнародному праві, на її думку, масштаб штучно викликаного голоду і його умисний характер близькі цьому поняттю. На сьогодні 18 країн визнали масовий голод в Україні геноцидом, в тому числі США, Канада, Італія, Польща, Австралія.

Лауреат Пулітцерівської премії (2003) Енн Епплбаум, авторка книги «Червоний голод. Війна Сталіна з Україною», 2017 рік

«Червоний голод» присвячений жертвам Голодомору і починається такими словами: «Попереджень було більш ніж достатньо. До початку весни 1932 року українські селяни почали голодувати. Повідомлення таємної поліції і листи із зерновиробничих регіонів всього Радянського Союзу - Північного Кавказу, Волзького регіону, Західного Сибіру - повідомляли про опухлих від голоду дітей, про сім'ї, де їли траву і жолуді, про селян, що кидають будинки в пошуках їжі. У березні медична комісія виявила трупи на вулиці села поблизу Одеси. Ні у кого не було сил їх поховати».

Жахливі психологічна і фізична травми, завдані українському народові більше 80 років тому, не подолані дотепер і, на думку Енн Епплбаум, стали однією з головних причин виходу України зі складу Радянського Союзу і проголошення незалежності.

Про розмір смертності від голоду 1932-33 років історики і демографи сперечаються досі. При відсутності достовірних статистичних даних і політиці приховування радянською владою масштабу голоду число його жертв коливається від трьох до семи мільйонів чоловік. Автор «Червоного голоду» називає число 3,9 мільйона померлих. З них 3,5 мільйона припали на сільську місцевість і лише 400 тисяч - на міста. 90 відсотків із загального числа померли від голоду в 1933 році. Енн Епплбаум наводить статистичні дані про різке зниження тривалості життя в Україні в результаті Голодомору. Населення України в 1931 році становило 31 мільйон чоловік. У той час середня очікувана тривалість життя при народженні для українських міських чоловіків становила 40-46 років, для жінок - 47-52 роки. Сільські жителі в той час могли розраховувати на 42-44 роки для чоловіків і 45-48 років для жінок. Після Голодомору середня очікувана тривалість життя в Україні становила 30 років для чоловіків і 40 років для жінок. При цьому слід враховувати величезну дитячу смертність.

І другий проблемний аспект історії Голодомору, який до цих пір обговорюється його істориками і детально досліджується автором книги: викликаний масовий голод в Україні свідомими і цілеспрямованими діями партії і уряду з метою придушення націоналістичних і антирадянських устремлінь українського селянства чи став результатом недбалості і некомпетентності радянського керівництва, яке виправдовувало тотальну реквізицію зерна та інших продуктів харчування і їх експорт необхідністю модернізації країни і потребою в валюті для промислового будівництва.

При відсутності реальної допомоги голодуючій Україні радянський експорт продуктів харчування під час Голодомору процвітав. Енн Епплбаум наводить такі цифри: в 1932 році СРСР експортував 1,73 мільйона тонн зерна, понад 3500 тонн масла, 586 тонн шинки. У 1933 році ці цифри зросли: 5433 тонн масла і 1037 тонн шинки. У розпал голоду широко експортувалися також м'ясні та рибні консерви, яйця, куряче м'ясо, фрукти і овочі.

У суперечці істориків про причини Голодомору автор «Червоного голоду» схиляється до думки про цілеспрямоване прагнення Сталіна за допомогою голоду знищити реальних, уявних і потенційних ворогів радянської влади. Епплбаум цитує лист Сталіна Кагановичу, якого «вождь народів» призначив главою української компартії і кинув на придушення українського національного опору радянізації, реквізицій і грабежу. У серпні 1932 року Сталін писав своєму клеврету: «Найголовніше зараз Україна. Справи на Україні геть погані (...) Якщо вже зараз не візьмемось за виправлення становища на Україні, Україну можемо втратити. Майте на увазі, що Пілсудський не дрімає, і його агентура на Україні у багато разів сильніше, ніж думає Реденс [Станіслав Реденс на час описуваних подій очолював ДПУ в Україні - прим. перекладача] або Косіор [Станіслав Косіор на час описуваних подій був Генеральним секретарем ЦК КП(б)У - прим. перекладача] . Майте на увазі, що в Українській компартії (500 тисяч членів, хе-хе) знаходиться чимало (так, немало!) гнилих елементів, свідомих і несвідомих петлюрівців, зрештою - прямих агентів Пілсудського [Юзеф Пілсудський на час описуваних подій був Начальником держави Польської - прим. перекладача]. Як тільки справи стануть гірше, ці елементи не забаряться відкрити фронт всередині (і зовні) партії і проти партії».

Параноїдальна манія ворожого оточення Сталіна і тліюча в ньому ще з Громадянської війни неприязнь до України і її народу зіграли, на думку Енн Епплбаум, ключову роль у виникненні Голодомору. Сталін, вважає вона, несе особисту відповідальність за загибель від голоду і репресій мільйонів українців. Сам же Сталін на пленумі політбюро ЦК партії в листопаді 1932 року назвав причиною провалу хлібозаготівель і голоду в Україні «проникнення в колгоспи і радгоспи антирадянських елементів з метою організації шкідництва і шантажу», тобто звинуватив в організації голоду самих же українських селян. Війна Сталіна з Україною 1932-33 років обернулася не лише незліченними безневинними жертвами, а й стала «бомбою уповільненої дії», яка вибухнула через 58 років. Багато хто в Україні вважає, що ця війна триває й досі.

В інтерв'ю «Радіо Свобода» Енн Епплбаум так обгрунтовує причину, по якій Сталін розв'язав голодоморну війну проти України.

Енн Епплбаум: Голодомор був навмисно спричинений Сталіним. Початок 1932 року ознаменувався в Радянському Союзі повсюдним голодом, викликаним наслідками насильницької колективізації і злочинною та некомпетентною політикою партії в області сільського господарства.

Голодомор був навмисно спричинений Сталіним. Восени 1932 року Сталін вирішив використати кризу сільського господарства для розправи з національним рухом в Україні та зміцнення своєї диктатури

Восени 1932 року Сталін вирішив використати кризу сільського господарства для розправи з національним рухом в Україні та зміцнення своєї диктатури. І, як я показую в своїй книзі, він здійснив низку заходів, спрямованих на виникнення Голодомору саме в Україні: почав тотальну реквізицію у селян продовольства, створив збройні заслони на кордоні з Україною і навколо її голодуючих регіонів, щоб запобігти проникненню голодуючих селян в міста, в більш благополучні регіони і утруднити надання допомоги голодуючим. Це супроводжувалося жорстокими репресіями не тільки проти селянства, але і проти української національної інтелігенції. Все це було спрямоване на те, щоб винищити в Україні якомога більше людей. Українська компартія прекрасно розуміла цей намір радянського керівництва і робила все, щоб спровокувати голод.

Наталя Голіцина: Чи означає це, що Сталін несе особисту відповідальність за Голодомор?

Українська компартія робила все, щоб спровокувати голод. Ніхто в керівництві України не чинив опір тотальному грабунку селянства. Впровадженням злочинних сталінських рішень у життя займалися тисячі людей, тому відповідальність за Голодомор повинні нести і багато українських комуністів

Енн Епплбаум: Сталін особисто несе відповідальність, але її несуть і його поплічники. Він диктував українській компартії всі рішення з приводу України і масового голоду, а її керівництво завзято виконувало його злочинні рішення, а нерідко, що називається, бігло і попереду паровоза, щоб вислужитися і виконати неймовірно завищений план хлібозаготівель. Ніхто в керівництві України не противився тотальному грабунку селянства - конфіскації у нього не тільки насіннєвого зерна, а й усіх продуктів харчування. Реалізацією злочинних сталінських рішень в життя займалися тисячі людей, так що відповідальність за Голодомор повинні нести і багато українських комуністів.

- Ви пишете, що сталінська параноя з приводу України побічно була викликана самогубством його дружини Надії Аллілуєвої, справою Мартемьяна Рютіна [колишній секретар Дагестанського обласного комітету РКП(б), кандидат в члени ЦК ВКП(б), на час описуваних подій виключений з партії і позбавлений всіх постів за критику сталінських методів індустріалізації і колективізації - прим. перекладача] і його опозиційного Сталіну «Союзу марксистів-ленінців», страхом контрреволюції. Чи не був організований Сталіним Голодомор наслідком перш за все його страху втрати влади?

Енн Епплбаум: Сталін боявся контрреволюції, і найбільше його в цьому відношенні турбувала Україна, де були сильні націоналістичні і сепаратистські настрої. Крім того, саме в Україні був найсильніший, а нерідко і збройний опір насильницькій колективізації. Та й в Москві було чимало противників колективізації та її наслідків. У самій Україні національно орієнтована інтелігенція також вселяла Сталіну підозри. Він взагалі вважав її агентами ненавидимої ним Польщі. Страх перед контрреволюцією завжди був одним з головних спонукальних мотивів його поведінки і Голодомор став для нього одним з інструментів боротьби з нею. У Сталіна виникло стійке переконання, що контрреволюція може спалахнути саме в Україні.

- Який був масштаб наслідків масового голоду в Україні?

Енн Епплбаум: За останні кілька років українські демографи в результаті аналізу архівних матеріалів та інших документів 1932-33 років дійшли висновку, що жертвами голоду в Україні стали 3,9 мільйона чоловік. Ця цифра у багато разів перевищує середньостатистичну величину природної смертності. Визначенню масштабу голоду всіляко перешкоджали радянська влада, яка організували інформаційну блокаду України в 1932-33 роках і приховувала справжні наслідки голоду. Деякі дослідники називають набагато більшу цифру померлих під час Голодомору, однак, на мій погляд, згадана мною кількість близька до істини.

Жертви голоду на вулицях Харкова, 1933 рік. Фото з Колекції Кардинала Теодора Інніцира (Архів Віденської Дієцезії)

- Наскільки коректно називати масовий голод в Україні геноцидом українського народу?

Енн Епплбаум: Мені це здається коректним. В цьому я керуюся початковим визначенням цього терміна, що належить його творцеві - польсько-українському юристу Рафаелю Лемкіну. На мій погляд, його дефініція геноциду повністю відповідає наслідкам Голодомору. Однак використання цього поняття в рамках міжнародного права, заснованого на юридичних документах ООН, утруднене, оскільки злочини радянської влади ніколи не включалися ООН в список геноцидів. На це вплинула і позиція СРСР (його постійного члена), який заперечував застосування терміну «геноцид» до масового голоду в Україні. І хоча проблема ця не однозначна, мені видається, що поняття «геноцид» до Голодомору цілком можна застосувати.

- Ви пишете, що одним з наслідків голоду, що спалахнув в Україні, було створення радянською владою так званої «видимого кордону» між Росією і Україною, який перешкоджав голодуючим біженцям залишати межі України. Якою була ця межа?

Енн Епплбаум: Влада намагалась не лише запобігти спробам голодуючих залишити Україну, але і прагнула максимально обмежити доступ туди з інших частин Союзу. Приховування злочину, його замовчування - традиційна політика сталінського режиму. З цією метою заслони з частин ОГПУ і армії були виставлені у всіх можливих точках перетину цього «віртуального» кордону. На той час сотні тисяч людей в Україні залишили свої будинки в спробі перебратися в місця відносного благополуччя. Їх перехоплювали на КПП, заарештовували і виганяли назад. Вокзали, як в Україні, так і в суміжних регіонах, були блоковані частинами ОГПУ. З поїздів знімали не тільки біженців, але і тих, хто намагався перетнути кордон з російської сторони. Ця межа була створена не тільки для того, щоб не дати людям врятуватися.

- Чому все ж радянська влада не попросила міжнародної допомоги, як вона це зробила під час голоду 1921 року?

Енн Епплбаум: Це не було зроблено насамперед через те, що Сталін не хотів, щоб на Заході дізналися правду про наслідки колективізації і про провал його політики в галузі сільського господарства. Крім того, його мало турбував порятунок вмираючих від голоду мільйонів українців. Більш того, знищення цих «потенційних ворогів народу, недобитих петлюрівців і польської агентури» було його метою. Тому і не робилося ніяких зусиль для їх порятунку.

- Ви відзначаєте, що в 1932-33 роках політика Сталіна в Україні не тільки спровокувала Голодомор, а й була спрямована проти української інтелігенції - носія української ідеї. Чого він домагався, переслідуючи українську еліту?

Енн Епплбаум: Думаю, що Сталін, переслідуючи українську інтелігенцію, бачив в ній носія національної ідеї, яка кидає виклик радянській системі. В основі цієї ідеї, крім особливої української культурної ідентичності, лежала мрія про незалежну українську державу. Український сепаратизм, в якому він звинувачував українську культурну еліту, лякав його більше зовнішніх ворогів. З відділенням України, вважав він, Радянському Союзу не вижити, відбудеться розвал комуністичної системи. Незалежна Україна могла б заручитися підтримкою сусідів і союзників на Заході, перш за все Польщі, і стати ще одним центром загрози його режиму. Ось чому Сталін так прагнув викорчувати цю українську ідею.

З відділенням України, вважав Сталін, Радянському Союзу не вижити, відбудеться розвал комуністичної системи

Треба сказати, що він був не такий уже й далекий від істини. Згодом вона опинилася потужною мотивацією пристрасного прагнення України до набуття суверенної державності. Пам'ять про Голодомор величезною мірою вплинула на формування національної української самосвідомості. У нинішньому відчуженні від Москви також можна простежити сліди пам'яті про Голодомор. Зараз спогади про спровокований комуністичним режимом масовий голод 1932-33 років перетворилися в один з найважливіших консолідуючих чинників українського життя.

- Якими методами проводилася реквізиція зерна і майна в українського селянства на початку 30-х років?

Реквізиції були організовані як військові операції, це була війна окупантів з переможеним народом. Відбирали всі види продовольства - картоплю, птицю, м'ясо, овочі, фрукти. Селянам не залишали нічого. Дозволялося реквізувати навіть насіннєве зерно, прирікаючи тим самим селян на неминучий голод

Енн Епплбаум: Слід розуміти, що голод був викликаний не тільки реквизицією зерна, хоча це найважливіша його причина. Озброєні реквізитори конфісковували не тільки зерно. Вони відбирали всі види продовольства - картоплю, птицю, м'ясо, овочі, фрукти. Селянам не залишали нічого. За несплачені податки відбирали гроші, коштовності, сімейні реліквії - все, що мало хоч якусь ринкову цінність. Їх методи були надзвичайно жорстокі: побиття, тортури, арешти були повсюдним явищем. Вибиваючи зізнання про заховане продовольство, не жаліли нікого. Реквізитори були переконані, що селяни ховають зерно, і катували всіх підряд. Санкції на тортури давали місцева влада і ОГПУ. Реквізиції були організовані як військові операції, це була війна окупантів з переможеним народом. Директиви з Москви вимагали виконання плану хлібозаготівель за всяку ціну.

- Ви описуєте моторошні сцени під час тотального голоду навесні і влітку 1933 року: випадки божевілля і канібалізму. Чи був канібалізм поширеним явищем в той час?

Лише в Харківській області навесні і влітку 1933 року в донесеннях ОГПУ повідомлялося про 420 випадки, коли батьки поїдали померлих від голоду дітей і коли голодуюча сім'я вбивала самого знесиленого, найчастіше дитину, і поїдала його. Українське керівництво добре знало про канібалізм, в Москві про це також знали

Енн Епплбаум: Канібалізм був звичайним явищем. Правда, не сказала б, що він набув широких масштабів. Про нього існує безліч архівних матеріалів, міліцейських протоколів і донесень. Було чимало випадків некрофагії - поїдання трупів. В донесеннях ОГПУ описуються випадки поїдання власних дітей. Практикувався і продаж людського м'яса. Тільки в Харківській області навесні і влітку 1933 року в донесеннях ОГПУ повідомлялося про 420 випадки, коли батьки поїдали померлих від голоду дітей і коли голодуюча сім'я вбивала самого знесиленого, найчастіше дитину, і поїдала його. Жах і безумство панували в селах, трупи загиблих від голоду валялися без поховання. Українське керівництво добре знало про канібалізм, в Москві про це також знали.

- Якою була реакція українського селянства на насильницьку реквізицію продовольства? Чи були випадки опору?

З України було депортовано до Сибіру понад 300 тисяч так званих «куркулів» - еліту українського селянства

Енн Епплбаум: Опір, який набув широкого масштабу, спостерігався при колективізації. Виник він і в період існування політичної опозиції в Україні. Однак під час Голодомору сільське населення було доведене до такого ступеню виснаження і втрати людської подоби, що ніяких сил на опір не залишалося. На той час найактивніші і дієздатні чоловіки були знищені або вислані під час колективізації. Тоді з України було депортовано до Сибіру понад 300 тисяч так званих «куркулів» - еліту українського селянства. Який опір могли чинити озброєним чекістам виснажені жінки, діти, люди похилого віку? Дуже багато чоловіків тоді залишали сім'ї, намагаючись перебратися в міста і добути хоч якийсь провіант для залишеної родини, причому повернутися було дуже проблематично.

- Ви відзначаєте, що Голодомор став приводом для введення в СРСР паспортної системи та обов'язкової прописки в грудні 1932 року. Чим це було викликано?

Енн Епплбаум: Паспортна система і супутня їй прописка були призначені насамперед для посилення контролю за населенням і припинення міграції сільського населення в міста. Однак в той час сільським жителям паспорти не видавалися. Наповнення під час Голодомору українських міст голодуючими селянами, натовпами жебраків і жінок з дітьми дало привід владі вжити заходів для запобігання безконтрольного переміщення населення. Відтепер селяни на кілька десятиліть були замкнені, подібно кріпакам, в своїх колгоспах і радгоспах. Сама влада відверто пояснювала введення паспортів необхідністю боротьби з «антигромадськими елементами» - з куркулями-втікачами, дармоїдами, кримінальниками. Саме Голодомор підказав їй необхідність тримати в узді селянство, закрити йому шлях в міста.

Жертви голоду. Харківщина, 1933 рік. Фото з Колекції Кардинала Теодора Інніцира (Архів Віденської Дієцезії)

- Відомо, що з 1931 по 1935 рік міські жителі в СРСР отримували продовольчі картки. Чи поширювалася карткова система і на сільських жителів?

Енн Епплбаум: Ні, селяни продовольчих карток не отримували. Карткова система поширювалася тільки на працюючих в державному секторі. Селяни і так звані «лишенці» [особи, позбавлені виборчих прав - прим. перекладача] не входили в цю категорію. Підраховано, що понад 80% населення були позбавлені продуктових карток. Працюючі в колгоспах сільські жителі отримували, якщо отримували, зароблене натурою. Грошей у них не було, так що можливість щось купити на стороні була відсутня. Треба сказати, що продовольче раціонування в містах було на дуже низькому рівні. Робоча картка передбачала мізерне забезпечення. Ось чому випадки смертей від голоду в той час траплялися і в містах, особливо на периферії, де постачання було вкрай незадовільним.

- Ви пишете про Голодомор: «Голод знищував історію, культуру, сім'ю, ідентичність». Як ви це розумієте?

Енн Епплбаум: Під час колективізації і Голодомору відбувалося навмисне і цілеспрямоване знищення специфічно селянських традицій і культури. Конфісковувалися не тільки продовольство та інші продукти праці, а й інвентар, меблі, домашнє начиння, художні вироби, предмети релігійного культу. Відбувалося планомірне закриття і руйнування церков, які століттями були острівцями селянської духовного життя. Я помістила в книзі фотографії зруйнованих церков в Україні. Руйнувалися основи селянського життя, традиції і культура. За несплату податків віднімалося все більш-менш цінне: золоті вироби, срібло, оклади ікон, сімейні реліквії. Люди втрачали історичну пам'ять, культурну ідентичність, зв'язок з минулим, руйнувалася сімейна спадкоємність. Відбувалася тотальна люмпенізація селянства. Це була соціальна і психологічна катастрофа.

- Проте ви стверджуєте, що Голодомор мав величезний вплив на формування української національної самосвідомості...

Пам'ять про Голодомор величезною мірою вплинула на формування національної української самосвідомості. Відсутність правдивої офіційної інформації за радянської влади перетворило пам'ять про Голодомор на символ національного опору

Енн Епплбаум: Голодомор став частиною історичної пам'яті українців. Спочатку про нього говорили лише в сімейному колі і в колі друзів. Відсутність правдивої офіційної інформації за радянської влади перетворила пам'ять про Голодомор на символ національного опору. У той час ця пам'ять була частиною неофіційної культури, вплинувши на становлення національної самосвідомості. Важко переоцінити його значення в якості найважливішої мотивації здобуття суверенної української державності. Він став сакральним символом протистояння русифікації. Трагедія масового голоду 1932-33-го років вплинула на формування національної ідентичності та національного руху. Поступово Голодомор став об'єктом наукового осмислення і вивчення, а з початку 90-х років в Україні вже на державному рівні відзначаються його річниці.

У нинішньому відчуженні України від Росії неважко виявити і вплив пам'яті про Голодомор. Необхідно відзначити важливе значення переживання цієї трагедії для консолідації різноманітних політичних сил сучасної України.

- У розділі «Приховування» ви описуєте реакцію на Голодомор на Заході. Наскільки вона була адекватною?

Енн Епплбаум: Радянська влада робили все можливе, щоб правдива інформація про голод не просочилася за кордон. Іноземним кореспондентам, які працювали в Москві в 1932 році, було заборонено виїжджати за межі столиці без особливого дозволу.

Однак інформація про голод все ж просочилася в західну пресу завдяки перш за все англійцю Гарету Джонсу - секретарю колишнього британського прем'єр-міністра Ллойд Джорджа. Джонс писав для декількох британських газет. Він вивчав російську в Кембриджі і непогано нею говорив. Після прибуття в Москву навесні 1933 року - в самий розпал Голодомору - він отримав запрошення відвідати німецьке консульство в Харкові - тодішню столицю України. Завдяки заступництву радянського посла в Лондоні Івана Майського він отримав дозвіл на поїздку і сів на потяг до Харкова. По дорозі Джонс зійшов з поїзда і протягом трьох днів відвідав близько 20 сіл і бачив всю жахливу картину голоду. Він спав на підлозі в селянських хатах, говорив з селянами, ділив з ними куплені в Торгсині припаси.

Повернувшись до Москви, Джонс відправився в Берлін, де дав прес-конференцію, розповівши про все, що бачив. Майський і Литвинов [Максим Литвинов на час описуваних подій був Наркомом іноземних справ СРСР - прим. перекладача] були в люті. В'їзд до Москви Джонсу було заборонено. Пізніше він опублікував кілька статей в британській пресі про Голодомор.

Стаття Ґарета Джоунса в «The London Evening Standard» за 31 березня 1933 року

Але були й інші іноземні «свідки» голоду - на кшталт московського кореспондента «Нью-Йорк таймс» Волтера Дюранті, який писав брехливі статті про становище в СРСР і заперечував загибель мільйонів від голоду. Одна з його статей мала назву: «Росіяни голодні, але від голоду не вмирають». Дуже «корисний ідіот», як зараз кажуть про таких прорадянських західних спостерігачів. Втім, таких, як Дюранті, було чимало серед іменитих іноземців, що відвідували Москву на початку 1930-х.

Серед них був і Бернард Шоу, який влітку 1931 року відсвяткував у Москві своє 75-річчя; він зустрічався і зі Сталіним. Голод вже давав про себе знати не лише в Україні. У Москві Шоу заявив, що в Англії його попередили, що росіяни голодують, і змусили взяти з собою масу продуктів, які, за його словами, він по дорозі викинув, знаючи, що це неправда.

У той час ліва західна інтелігенція в масі своїй була подібна Шоу і не довіряла будь-якій негативній інформації про Радянський Союз. Правда про Голодомор пробивалася крізь заслони радянської пропаганди з величезними труднощами.

- Яка офіційна позиція нинішньої російської влади в суперечці про Голодомор як геноцид українського народу?

Енн Епплбаум: Позиція російської влади змінювалася протягом років. Спочатку радянські офіційні особи повністю заперечували існування Голодомору, на їхню думку, його не було. Вони стверджували, що розмови про нього - це фашистська антирадянська пропаганда. Нинішні російські власті визнають існування масового голоду в Україні в 1932-33 роках, але заперечують, що Голодомор - специфічно українське явище і що його масштаб не можна порівняти з голодом в російських областях. «Голодували всі і всюди» - стверджують вони. І, звичайно, вони відкидають всі твердження про геноцид українського народу. Заперечують вони і будь-яку провину за Голодомор московського центру і особисто Сталіна. На цю тему існує багато праць російських істориків. Росія доклала чимало дипломатичних зусиль, щоб дезавуювати українське сприйняття Голодомору. Масовий голод в Україні в 1932-33 роках все еще залишається каменем спотикання у нинішніх російсько-українських стосунках.

- А як ви в цілому оцінюєте ці стосунки?

Енн Епплбаум: Нинішній рівень російсько-українських відносин знаходиться небувало низько. Причина цього в несумісності політичних орієнтацій і соціальних цінностей двох держав. Володимир Путін сприймає саме існування незалежної України як ідеологічний виклик своєму режиму. Прозахідну, проєвропейську орієнтацію України, її прагнення до ідеалів ліберальної демократії російський президент і його оточення сприймають як загрозу власному існуванню. Символом взаємного відчуження став український Майдан, появи якого на російському грунті найбільше побоюються в Москві.

Боюся, що анексія Криму надовго розвела обидва братніх в своїй сутності народу. Не слід забувати, що російська експансія на сході України сприймається в Києві як неприкрита агресія. По суті справи, обидві держави знаходяться в стані неоголошеної війни. Етнічна близькість двох народів, подібність культури і мови виявилися недостатніми каталізаторами зближення. І звичайно, багато в цьому відчуженні пояснюється особливостями історичної пам'яті українського народу, який переносить відкладені в пам'яті радянські репресії по відношенню до національного українського руху і Голодомор, що сприймається як геноцид, на нинішній авторитарний російський режим, який став правонаступником режиму комуністичного.

- І все ж ви завершуєте книгу на оптимістичній ноті з приводу майбутнього України. Що змушує вас зберігати оптимізм?

Енн Епплбаум: Я написала книгу про одну з найтрагічніших подій в історії України. Однак, як ми бачимо зараз, їй вдалося благополучно пережити багато горя і, в кінцевому підсумку, домогтися головного - незалежності, про яку століттями мріяли її кращі уми. Країна йде демократичним шляхом і недалекий той час, коли вона стане такою ж частиною Європейського союзу і НАТО, якими стали колишні радянські республіки Балтії. Думаю, це убезпечить її від загроз зі сходу.

ПРЯМА МОВА

Промова на засіданні Союзу гетьманців-державників

Виступ Павла Скоропадського на засіданні Союзу гетьманців-державників у Меллінґені (Німеччина), який виявився його останнім, - менш, ніж за місяць він помер від отриманих під час бомбардувань Баварії поранень.Павло Скоропадський, 29 березня 1945
Переглядів 4639Читати 18 хв.replybookmark_borderfavorite_borderНа обкладинці: Павло Скоропадський, 1918 рікПРЯМА МОВА

Високоповажані Пані й Панове!

Ящасливий, що маю можливість висловити Вам мій погляд на наше сучасне становище і в загальних рисах вказати на те, що нам слід робити.

Безперечно, не чекайте від мене багато.

Не слід забувати, що загальний теперішній політичний стан до краю скомплікований. З другого боку - час воєнний, коли треба вміти тримати язик за зубами. Але все ж таки багато про що можна поговорити.

Декілька місяців тому я мріяв про повне об'єднання всього Українства і створення Української Національної Армії.

Привід так думати я мав тому, що і серед німців, у всіх вищих урядових колах, і серед нашого громадянства кружляли думки, що слід створити всеоб'єднуючий Український Національний Комітет. Ця думка, цей проект мені дуже подобалися, бо в теперішньому катастрофічному стані, в якому знаходиться Українство, що живе під тиском всеможливих ворожих сил, єдине, що могло б надати нам сили, єдине, що могло б і духово піднести Українство, єдине, що могло б влити в Українство бадьорість і віру в своє будуче, - це якраз створення Українського Національного Комітету.

Якого? В цьому все питання! Комітет Комітетові різниця.

Всупереч може інтересам нашим чисто Гетьманським, я думав, що мені треба взятися за створення Комітету, але ставши не на ґрунт інтересів виключно Гетьманського Руху, а взявши справу ширше, висуваючи в дану, таку загрозливу хвилю, лише такі питання, які мають загальне українське значення, забувши всякі партійні та групові інтереси.

Я думав, хоч це мені було і дуже тяжко, що я особисто повинен стати на чолі Комітету, бо я найстарший, та й з військового боку має вагу те, що я командував великими самостійними військовими формаціями, бо я маю досить потрібних для такого діла зв'язків, нарешті - тому, що я мав відвагу думати, що відповідні люди, на основі мого минулого, повірять мені, що я заходився коло цього не для того, щоб дістати мойому Рухові, чи для мене особисто печене, що роблю це виключно в інтересах всеукраїнських, притягаючи до співпраці людей різних угруповань, різних поглядів, різних станів.

Деякі поважні німецькі урядові кола вважали також, що я повинен взятися за це діло і попросили мене дати їм проект, в якому розглядалася б вся справа. Я такий проект склав; в ньому старався як можна більш упростити діло і старався нашим господарям - німцям ставити якнайменше вимог. Я старався від німців одержати хоча б той мінімум умовин, які давали б нам надію, що при праці за тих умовин ми зможемо створити серйозне діло на користь і Україні і Німеччині.

Переговори тягнулися довго з перемінними для мене надіями на те, що все вийде так, як я хочу, і з розчаруваннями, коли я бачив, що діло гине. Нарешті, я прийшов до переконання, що нічого путнього з того не вийде. Я це одверто і сміливо висловив і своїм і чужим.

Не можна мені, в дану хвилину знайомити Вас, Панове, з деталями переговорів, та й це, власне кажучи, і не потрібно. Я не хочу вносити розгардіяш в Українство.

Я вам скажу лише свій погляд, що я його обґрунтував, співпрацюючи тісно з людьми інших угруповань. Я нікого не обвинувачую, але кажу відверто, на тих принципах, що їх тепер провадять українські політичні чинники, що офіційно признані, об'єднатися для тісної співпраці не можна. Може декому це здається з мого боку майже злочином. Я вважаю, що ні, треба небезпеці дивитись просто в очі, а не займатися замащуванням наших ран всякими слабенькими мастями. Ми живемо в неймовірно відповідальний час. Будуче покоління, може, буде згадувати наші імена з любов'ю і пошаною, а може, буде проклинати нас, вважаючи нас за людей, що не змогли піднестися в такий страшний час понад виключним переслідуванням своїх власних дрібних інтересів.

Те, що я хотів створити, не вдалося. В цьому ми мусимо обвинувачувати самих себе. Скаржитися, що німці нам не дали того, чи iншого, не доводиться. Ми не зуміли, тісно і чесно об'єднаними, стати перед німцями і подати їм наші прохання для розрішення; у нас не було справжньої єдности, тому ми повинні мовчати і встановити, що такий факт існує і думати над тим, щоб у будуччині зробити так, щоб цього не було.

Німеччина переживає страшний час. Для нас небезпека надзвичайна, бо наш найлютіший ворог зі Сходу - большевики - наступає і багатьом з наших людей, що жили в бувшій Польщі і в Східній Німеччині, довелося покинути свої, з таким трудом насиджені місця, покинути все своє майно, що з таким трудом за останні роки було придбане, тікати знову в невідому далечінь. Багато з наших гетьманців не встигли виїхати і залишилися в терені, зайнятому большевиками. Яка їх доля, я не знаю. Чому так сталося, не час і не місце тепер на цьому зупинятися. Я так само, як і Ви, в цьому не сумніваюся, бажаю, щоб Німеччина викинула большевиків за свої кордони. Мені тяжко стає, коли подумаю - що ми не приймаємо участи в цій збройній боротьбі, що нам не дали можливости захищати і відбудувати нашу Батьківщину. Але все це вже історія...

Нам треба признати лише факт, що большевики після тих неймовірних перемог, що вони їх здобули, ніколи не були такі сильні і духово і фізично, як тепер, але, Панове, ця сила їх, як примара, і успіхи їх можуть раптом обернутися в поразки. Нарід український і нарід російський стогнуть, як і раніш, під ярмом большевицького насильства. Вони не примирилися з цим режимом, вони його мусять терпіти, але ніколи він не зможе на стало запанувати в Україні і Великоросії. Сили внутрішні і зовнішні, що діють в напрямку зміцнення його, будуть усунені, і у конечному висліді і нарід український і нарід російський будуть від большевиків звільнені. Ці перемоги большевиків, про які я казав вище, може, є останніми конвульсіями, перед тим, щоб їм впасти. Історія на теперішньому стані речей не спиниться. Те становище, що ми тепер його переживаємо, це лише сумний епізод у нашій історії. Для нас, в цю тяжку хвилину, що її ми переживаємо, дуже і дуже важливо це зрозуміти. Під тиском подій може статися, що між нами знайдуться люди, що будуть плакатися: "все пропало!"... "Яка там може бути Україна!"... "Большевики всесильні!"... "Треба жити, а для цього треба нам принатуритися!"... Та, такі люди вже є, декого з них я вже зустрічав; напевно дехто з них вже сховав усе, що вказує на їх приналежність до Гетьманського Руху. Хай такі люди з таким способом думання від нас відійдуть. Таких людей здорова маса гетьманців повинна відкидати, бо такі люди - це одна ганьба.

Але найцікавіше те, що досвід показав, що якраз такі люди, що і сюди і туди, якраз це ті, що в першу чергу безславно гинуть.

Хай вони над тим призадумаються!

Панове, в масі нашій ми такими не будемо; щоб не трапилося, ми залишимося вірними нашій основній меті, нашому основному завданню - створення при всіх умовинах Самостійної Гетьманської Української Держави.

Хай буде нам тяжко. Хай, може, в критичний момент доведеться нам і ховатися, але віра в нашу Ідею і порив до чину для реалізації цієї Ідеї повинен в такі часи десятикратною енергією жити в наших серцях і при кожній нагоді виявлятися в чині. Зрозумійте, що не тільки примирення з большевиками не може бути, але не може бути і відмови від дальшої боротьби проти них. Бо большевизм це щось гірше від рабства, не лише фізичного, але - що найголовніше - духового. Вам отруюють Вашу душу і насаджують замість неї грамофон з плитами з марксівською ідеологією. Все це брехливе, все неприродне, все пристосоване до того, щоб з вільної людини зробити жалюгідного раба, який буде все своє життя працювати для якихось цілей, що нічого спільного не мають ані з ним самим, ані з його Батьківщиною.

В першу чергу, Панове, щоб не трапилось, тримайтесь нашого об'єднання і всюди, куди би доля не кинула нас, негайно ж шукайте людей зі співзвучними нам поглядами, шукайте симпатиків Гетьманської Ідеї, створюйте об'єднання місцевих організацій! Зв'язуйтеся з Центром! До останньої хвилини він буде працювати, а коли, може на час примушений буде сховатися, то лише для того, щоб знайти нове місце, де він міг би знову свою діяльність продовжувати.

Будьте жертвенні! Центр може працювати лише при умові, що в нього будуть якісь засоби. Легко може так статися, що інших грошей, крім тих, що ви будете давати, не буде. Тому, Панове, організуйте, де б ви не були, правильний збір і надсилку до Центру ваших вкладок. Тут, власне кажучи, питання труднощів не в грошах, бо вкладки не великі, але в тому, щоб ці вкладки своєчасно вносити і турбуватися, щоб ці гроші належним найкращим способом дійшли до Центру.

Нарешті, найголовніше: Не підупадайте на дусі! Безмежно вірте, що ми все витримаємо і що Україна, без огляду на неймовірні труднощі, які на нашу долю припадають, повстане.

Тепер скажу вам, як повинен розуміти Центр своє завдання. Ви повинні це знати. Це дуже важно, щоб не було непорозуміння між деким з-поміж вас і Центром. У цьому відношенні дуже багато різниць у поглядах поміж вами. Цього не повинно бути! Отже, в загальному розумінні - Центр уважає за своє основне завдання працю на терені політичнім; його мета - осягнення таких умовин, при яких могла би створитися Самостійна Українська Гетьманська Держава. Це є його основна праця. Все, що має для осягнення цієї мети значення, входить в обсяг його праці. На Центрі безперечно відбивається моя особистість: це значить, що в загальних рисах, в способах діяння маю я впливати. Тому хочу, щоб ви знали раз на завжди, хто і що я.

Я не вірю в те, що можна щонебудь у цих галузях зробити дійсно серйозного всякою дрібною коньюнктурною політикою. Я не вірю в те, щоб наш Центр зміг придбати значення в масах, в народі, коли б він не стояв на ґрунті захисту суто українських інтересів і сміливо захищав ці інтереси, а головне я не вірю, щоб Центр зміг придбати повагу, коли б вся його діяльність не носила в собі принципу чести, принципу правди, принципу самоповаги. Це шлях тернистий, але вірний; я ним йшов і йду далі. Тому, Панове, ті, що думають, що можна чогось осягнути всякими дрібненькими комбінаціями, дешевою фразеологією, і скажу прямо, брехнею, хай такі люди шукають собі іншої ідеології і відійдуть від Гетьманського Руху.

Є голоси поміж вами, що кажуть: Гетьман не повинен сам вести діло. Гетьман повинен так зробити, щоб одна людина за його вибором, чи колеґія людей, також за його вибором, все робила і доповідала Гетьманові, бо інакше все це принижує Гетьмана. Заявляю Вам, раз на завжди, я згоджуюся з цими думками, я цього і сам хочу, але цього не досить. Я повинен знайти людину, якій я зміг би передати все діло. I моє нещастя в тому, що такої людини я досі не знайшов. Це не значить, що ті люди, яких я висував і готував на це відповідальне місце були люди нікчемні. Ні, у всіх них я находив багато якостей, але не було, і досі я не бачу, повного комплексу тих якостей, які дали б мені право зменшити мою працю, передавши більшість відділів цієї праці в руки однієї людини, яку б я вибрав. Мені писали на цю тему і наші Гетьманці. Хай вони не ображаються, коли я їх листи назову несерйозними і з додатком наївности, бо всі ті поради, що вони їх дають, вони дають з неймовірною легкістю; все те, що вони мені пишуть, не глибоко продумано, не вистраждано. Наприклад, рекомендують мені людину, якою я давно вже цікавлюся і знаю до найменших деталів, що вона не підходить; або вони рекомендують людину, яка, може, для громадського життя і дуже симпатична але не має тих прикмет, які потрібні для ведення такого тяжкого діла, як те, що я його мав би йому пропонувати. Вірте мені, Панове, я дуже хотів би бути вільнішим і при першій нагоді це зроблю, але тоді, коли зі спокійним сумлінням зможу це зробити. У всякому разі я вважаю, що одним із завдань Центру - це старатися розвивати в наших людей на периферії ініціятиву, самодіяльність: без цього Рух наш не зможе розвиватися. Правда, Центр повинен давати основні директиви, і правда, що за останній час він їх не завжди давав, хоч такі факти були рідко. Всякий здоровий почин Центр буде вітати і допомагати, коли він це зможе, але щоб цей почин не йшов в розріз з основною директивою.

Отже - основне завдання це політична праця, але Центр не повинен відмовлятися взяти на себе і почину праці харитативної і взагалі в праці, яка може чимсь допомогти нашим людям. Він повинен цю працю вести, але неправильно, коли є голоси поміж гетьманцями, які нарікають на Центр, що він їм і того не зробив, і іншого не придбав. Це неправильно. Центр іноді сам знаходиться в дуже тяжкому становищі і часто буває, що він не може допомогти. Тому такі нарікання людей, які не знають дійсного стану речей, просто неоправданi.

В теперішню тяжку хвилину найважніше завдання Центру - це зберегти ядро людей, відданих нашій Ідеї, зберегти цю Ідею в чистоті, старатися всіми силами оберігати наших людей від розкладу і не загубити пориву до чину. Центр буде це робити.

Центр тепер старається розвинути число наших філій і міцно зв'язати всі ці філії працею самого Центру. У нас є вже кілька філій, які працюють нормально вже на нових місцях. їх буде в скорому часі значно більше. Сам Центр ще не зміг осісти остаточно. Це залежить від багатьох політичних причин, які не змогли бути ще з'ясовані. Але це станеться в скорому часі.

На цих днях я отримав відомості, що генерал Шандрук з благословення німецької влади став на чолі Українського Національного Комітету. Як я ставлюся до особи генерала Шандрука, відомо і німцям, і вам. Думаю, що недалеке будуче покаже, чи я прав був, чи ні. У всякому разі, Панове, я хочу, щоб ви знали мій погляд. Я ні в якому разі не хотів би, щоб можна було запідозрївати нас в тому, що Гетьманський Рух займається саботажем. Ні в якому разі! Коли ген. Шандрук запросить когось з вас на службу, Ваша особиста справа іти, чи не йти. Гетьманський Центр дає вам на це розрішення, але Гетьманський Центр не хоче брати на себе відповідальности за працю генерала Шандрука. Це ясно.

Кінчаю: Перестерігаю Вас, Дорогі Панове, перед зневірою, розпачем і безпорадною метушнею. Кажуть, що хто у хвилину небезпеки заметушився, той пропав. Хто сильний буде духом, той не пропаде.

Я вірю в творчий Дух Українського Народу. Я вірю, що які б іспити йому Господь не надіслав, він це витримає. Я вірю, що Україна нарешті буде вільною!

Слава Україні!

ПРЯМА МОВА

Ур-фашизм

Італійський письменник, філософ, теоретик культури Умберто Еко народився і виріс у період розквіту і краху італійського фашизму, який заклав фундамент всіх сучасних його проявів. У своєму нарисі він дав одне з найавторитетніших визначень і описів фашизму, його основ і ознак, використовуючи термін «ур-фашизм» як загальний опис різних історичних його форм та проявів в залежності від культурно-часового контексту та інших обставин.Умберто Еко, 22 червня 1995
Переглядів 9478Читати 33 хв.replybookmark_borderfavorite_borderНа обкладинці: Члени організації Італійська лікторська молодь (GIL), створеної в 1937 році. До неї входили діти і юнаки обох статей віком від 6 до 21 року. Формально припинила діяльність 25 липня 1943 року після усунення Беніто Муссоліні від влади, офіційно розпущена в лютому 1996 року рішенням парламенту.ПРЯМА МОВА

У1942 році, коли мені було 10 років, я зайняв перше місце на місцевих Іграх для неповнолітніх, добровільно-примусових змаганнях, що проводилися серед італійських школярів-фашистів (тобто серед всіх італійських школярів). Мені вдалось з витонченою майстерністю розвинути тему «Чи повинні ми померти за славу Муссоліні і за безсмертну славу Італії?». Моя відповідь була «так». Я був розумний хлопчик.

Умберто Еко (1932-2016)

У підлітковому віці я два роки провів серед есесівців, фашистів, республіканців і партизан, які стріляли один в одного, і я навчився ухилятись від куль. Корисна навичка.

У квітні 1945 року партизани взяли Мілан. Через два дні вони з'явились у містечку, де я жив. Це було весело. На центральній площі юрмилися люди, співали, розмахуючи прапорами і вигукуючи ім'я Міммо, командира місцевого партизанського загону. Міммо, в минулому командир карабінерів, перейшов на бік генерала Бадольо, наступника Муссоліні, і йому відірвало ногу в одному з перших боїв з рештками прихильників Муссоліні. Він вийшов на балкон міської ратуші, блідий, спираючись на милицю, і рукою заспокоюючи натовп. Я чекав урочистої промови, бо все моє дитинство пройшло в атмосфері великих історичних промов Муссоліні, проникливі пасажі з яких ми в школі вчили напам'ять. Настала тиша. Міммо говорив хрипко, ледве чутно: «Громадяни, друзі. Після багатьох важких випробувань ... ми тут. Слава полеглим за свободу». Все. Він повернувся і зайшов усередину. Натовп кричав, партизани потрясали зброєю, стріляючи в повітря. Ми, хлопчаки, кинулися підбирати гільзи, цінні для нас предмети.

Через кілька днів я побачив перших американських солдатів. Це були афро-американці. Мій перший знайомий янкі, Джозеф, був чорношкірий. Він відкрив мені чудовий світ Діка Трейсі та Л'іла Ебнера. Його книжки коміксів були різнокольорові і чудово пахли.

Один з офіцерів (майор чи капітан Мадді) гостював на віллі батьків двох моїх товаришок по школі. Я зустрів його в саду за розмовою з кількома жінками, які говорили ламаною французькою. Капітан Мадді теж знав французьку. Так склалося моє перше враження про визволителів-американців - після всіх наших блідолицих чорносорочечників - інтелігентний чорношкірий в жовто-зеленому мундирі, вимовляє: «Дуже дякую, мадам, я теж люблю шампанське...». На жаль, шампанського не було, але від капітана Мадді я отримав першу в житті жувальну ґумку, яку жував весь день. Ввечері я поклав її в склянку з водою, щоб на ранок вона була свіжою.

Утравні ми почули, що війна закінчилася. Мир здався мені великої дивиною. Мене вчили, що постійна війна - це норма життя молодого італійця. У наступні місяці я дізнався, що Рух опору був не лише місцевим явищем, але й європейським. Я навчився новим хвилюючим словами, таким як «мережа», «макі́», «військовий секрет», «Червона капела», «варшавське гетто». Я побачив перші знімки Голокосту, зрозумівши сенс цього явища раніше, ніж почув цей термін. Я зрозумів від чого саме нас звільнили.

Сьогодні в Італії є люди, які задаються питанням чи мав Опір реальний воєнний вплив на хід війни. Для мого покоління так питання не стоїть: ми відразу зрозуміли моральну і психологічну роль Руху опору. Ми були горді того, що ми, європейці, не чекали звільнення склавши руки. Думаю, що і для молодих американців, які платили кров'ю за нашу свободу, було важливо знати, що по той бік лінії фронту європейці теж розплачуються життями.

Сьогодні в Італії дехто стверджує, що Опір - це вигадка комуністів. Це правда, що комуністи, граючи в ньому основну роль, вважали Опір своєю власністю. Але я пам'ятаю партизан в шийних хустках самих різних кольорів. Припавши до радіоприймача, - при зачиненених вікнах і світломаскуванні він був єдиним джерелом світла - я слухав повідомлення, які «Радіо Лондон» передавало партизанам. Вони були незрозумілі та поетичні водночас («Сонце сходить знову», «Троянди в цвіту») і здебільшого призначались «для Франкі». Хтось мені пошепки сказав, що Франкі - командир найбільшого підпілля Північної Італії, людина легендарної мужності. Франкі був моїм героєм. Цей Франкі (справжнє ім'я - Едгардо Соньо) був монархістом і настільки антикомуністом, що в повоєнний час приєднався до крайньоправих груп і потрапив під слідство за підозрою в підготовці реакційного антидержавного перевороту. Що це змінює? Соньо залишається орієнтиром моїх дитячих років. Визволення було результатом дій людей з різними цінностями.

Едгардо Соньо (1915-2000), італійський партизан, дипломат, політик, 1970 рік. У 1938 році як доброволець брав участь у Громадянській війні в Іспанії на боці генерала Франко, у 1942 році служив у армії вішистського режиму Франції, в роки Другої світової був командиром створеної ним партизанської групи, яка допомогла сотням італійських євреїв врятуватись до Швейцарії. У 1946 році відправив численні звернення до Верховного суду, оскаржуючи результати референдуму, який ліквідував у Італії монархію. Попри це, при новому республіканському уряді став дипломатом і пропрацював у цій якості до 1971 році. У 1976 році провів півтора року у в'язниці за звинуваченням у спробі державного перевороту

Зараз у нас прийнято говорити, що війна за звільнення Італії призвела до трагічного розколу нації і що вкрай необхідне національне примирення. Що спогади про той жахливий час слід вичавити, вони неприпустимі, вони гнітять. А пригніченість - джерело неврозів. Якщо примирення означає прояв розуміння і поваги до тих, хто вів війну з вірою у власні хороші ідеали, то пробачення не означає забуття. Я допускаю, що Айхман був щиро відданий своїй місії, але я не можу йому сказати: «Добре, вертайтесь і продовжуйте в тому ж дусі». Ми зобов'язані пам'ятати все, що сталось, і урочисто заявити, що більше «вони» цього робити не повинні.

Але хто такі «вони»?

Якщо мати на увазі тоталітарні уряди, що правили Європою перед Другою світовою війною, то в нових історичних реаліях вони не відродяться у своєму колишньому вигляді. Якщо фашизм Муссоліні спирався на культ харизматичного вождя, корпоратизм, утопічну ідею імперської долі Риму, імперіалістичне прагнення завоювання нових земель, надсадний націоналізм, на бажання одягнути всю націю в чорні сорочки, заперечення парламентської демократії і антисемітизм, то мені неважко довести, що нинішній Національний альянс, який народився із повоєнних залишків Фашистської партії, - це, безумовно, права партія, але вона має дуже мало спільного з колишнім фашизмом. Я дуже стурбований неофашистськими рухами, що виникають повсюдно по Європі з Росією включно, але не думаю, що нацизм у своїй первісній формі може знову десь з'явитися в якості загальнонаціональної ідеології.

І хоча політичні режими можуть бути повалені, ідеології розкритиковані і відкинуті, за всіма режимами і їх ідеологіями завжди стоять світогляд і світовідчуття, певний набір культурних звичок, темні інстинкти і напівусвідомлені імпульси. Чи існує і в наш час привид, що бродить Європою, не кажучи про інші частини світу?

Іонеско [Ежен Іонеско, французький письменник, один з основоположників драми абсурду - прим. перекладача] казав: «Важливі тільки слова, все інше - балаканина». Лінгвістичні звички часто бувають важливими симптомами невисловлених почуттів. Тому дозвольте поцікавитись з якого дива не лише італійський Опір, а й вся Друга світова війна в усьому світі кваліфікується як битва проти фашизму? Якщо ви читали «По кому подзвін» Хемінгуея, то пам'ятаєте, що Роберт Джордан називає своїх ворогів фашистами, хоча вони іспанські фалангісти. І той же Ф. Д. Рузвельт: «Перемога американського народу і його союзників буде перемогою над фашизмом і смертельною небезпекою деспотії, яку він уособлює».

Під час Другої світової війни американців, які брали участь у Громадянській війні в Іспанії, називали «недозрілими антифашистами», маючи на увазі, що воювати проти Гітлера в сорокові роки було моральним обов'язком справжнього американця, а ось воювати проти Франко в тридцяті було зарано і пахло погано, оскільки проти нього були в основному комуністи й інші ліві. Чому через тридцять років по тому американські радикали обзивали поліцейських, що не поділяли їх смаків щодо курева, «фашистськими свинями»? Чому не кагулярськими свинями чи фалангістськими, чи усташськими, чи квінгсліськими, чи нацистськими?

Справа в тому, що «Майн Кампф» - це маніфест цільної політичної програми. Нацизм включав в себе расову теорію обраних людей-арійців, чітке визначення дегенеративного мистецтва, entartete Kunst, філософію волі до влади і культ надлюдини. Нацизм мав чітку антихристиянську і неоязичницьку суть, так же як сталінський діамат (радянська версія марксизму) був відверто матеріалістичним і атеїстичним. Якщо під тоталітаризмом розуміти режими, що підпорядковують всі особистісні прояви державі і державній ідеології, то німецький фашизм і сталінізм - справжні тоталітарні режими.

Італійський же фашизм, безумовно, був диктаторським режимом, але він не був цілком тоталітарний, і не завдяки якійсь особливій своїй м'якості, а через слабкість його ідеологічної бази. На противагу загальноприйнятому уявленню, італійський фашизм не мав власної філософії. Стаття Муссоліні про фашизм в «Енциклопедії Треккані» була, якщо не написана, то інспірована Джованні Джентіле [філософ і теоретик італійського фашизму - прим. перекладача] і відобразила пізньогегелівське уявлення про абсолют і етику держави, які ніколи не були реалізовані Муссоліні. У нього просто не було ніякої філософії: у нього була лише риторика. Муссоліні почав з войовничого атеїзму, потім підписав конкордат з Церквою і здружився з єпископами, які освячували фашистські прапори. У його ранні, ще антиклерикальні часи, якщо вірити легенді, він пропонував Господу стерти його в порошок, щоб перевірити істинність Господнього буття. Імовірно, той чимось відволікся і прохання не задовольнив. У подальшому Муссоліні часто у своїх промовах згадував Бога і не заперечував коли його називали «рукою Провидіння».

Італійський фашизм, безперечно, був першою правою диктатурою, встановленою в Європі, і у подальшому став праобразом для аналогічних рухів в інших країнах. Італійський фашизм першим розробив військове священнодійство, створив фольклор і встановив моду на одяг, причому з набагато більшим успіхом за кордоном, ніж це коли-небуть вдасться Бенеттону, Армані чи Версаче. І слідом за італійським фашизмом в тридцяті роки фашистські рухи з'явилися в Англії (Мослі), Латвії, Естонії, Литві, Польщі, Угорщині, Румунії, Болгарії, Греції, Югославії, Іспанії, Португалії, Норвегії і навіть в Південній Америці. І саме італійський фашизм переконав багатьох ліберальних європейських лідерів, що він проводить цікаві соціальні реформи і може бути м'якою революційною альтернативою комуністичній загрозі.

Тим не менш, історичний пріорітет мені не здається достатнім, щоб пояснити чому слово «фашизм» перетворилося в синекдоху для визначення різних тоталітарних рухів, бо фашизм не містив у собі всі елементи наступних тоталітаризмів, не був їх, так би мовити, квінтесенцією. Навіть більше - фашизм і не міг бути квінтесенцією. Фашизм - це ф'южн-тоталітаризм, набір різних філософських і політичних ідей, вулик протиріч. Чи можна собі уявити тоталітарний режим, в якому співіснують монархія і революція, Королівська гвардія і персональна міліція Муссоліні, привілеї Церкві і державні школи з практикою насилля, абсолютний державний контроль і вільний ринок? Фашистська партія народилася, звеличуючи свій новий революційний порядок, але фінансувалася найконсервативнішими землевласниками, які сподівалися на контрреволюцію. У своєму зародку фашизм був республіканським за духом, але потім двадцять років поспіль декларував вірність королівської родині, а дуче (беззаперечний Вищий керівник) знайшов повне порозуміння з королем, якого він зробив імператором. Але коли у 1943 році король звільнив Муссоліні, через два місяці партія відродилась з німецькою підтримкою, під звичним гаслом «соціальної» республіки, здувши пил зі старої революційної програми з майже якобінськими гаслами.

Беніто Муссоліні і Адольф Гітлер, Берлін, 1937 рік

Існував єдиний варіант нацистської архітектури і нацистського мистецтва. Якщо нацистським архітектором був Альберт Меєр, то не було місця Людвігу Місу ван дер Рое. Так же було і при Сталіні. Якби правда була за Ламарком, то не залишилося б місця Дарвіну. В Італії ж були архітектори-фашисти, але поруч з їх псевдо-Колізеями було багато новаторських будівель, зведених від впливом модерного раціоналізму [Вальтера] Гропіуса.

У італійського фашизму не було свого Жданова, який би займався виключно культурою. В Італії були дві важливі мистецькі премії. Перша - це премія Кремона під егідою неосвіченого і фанатичного фашиста Роберто Фаріначчі, який ратував за мистецтво-пропаганду (пам'ятаю картини «Слухаючи виступ Дуче по радіо» і «Ментальний стан, навіяний фашизмом»). Друга - премія Бергамо, яку спонсорував освічений і досить толерантний фашист Джузеппе Боттаі, який був прихильником «мистецтва заради мистецтва» і багатьох новаторських експериментів авангардного мистецтва, того самого, яке в Німеччині переслідувалося як занепадницьке і прокомуністичне.

У поезії нашою національною гордістю був [Габріеле] Д'Аннунціо, денді, якого в Німеччині або в Росії миттю відправили б на розстріл. У нас же за націоналізм і звеличення геройства йому присвоїли титул співця режиму, хоча його поезія була густо замішана на французькому декадансі.

Візьмемо футуризм. Хтось скаже, що це один з видів «занепадницького мистецтва», поряд з експресіонізмом, кубізмом і сюрреалізмом. Однак перші італійські футуристи були націоналістами; з естетичних міркувань вони схвалювали участь Італії у Першій світовій війні, впивалися швидкістю, насильством і ризиком, всім тим, що було у фашистському культі молодості. Коли італійський фашизм почав рівнятись на Римську імперію і заново відкривати народні традиції, то [Філіппо] Марінетті (який стверджував, що автомобіль прекрасніше Ніки Самофракійської і навіть хотів «убити місячне світло») був зведений у члени Італійської Академії, яка ставилася до місячного світла з пієтетом.

Філіппо Марінетті (1876-1944), італійський письменник-драматург, автор «Першого маніфесту футуризму» (1909) і «Маніфесту фашизму» (1919). За правління Муссоліні очолював Спілку письменників

Багато майбутніх партизан і майбутніх інтелектуалів Компартії були в ГУФ (об'єднання університетських студентів-фашистів), який задумувався як колиска нової фашистської культури. Але ці осередки стали своєрідним плавильним котлом, де кипіли ідеї без жодного ідеологічного контролю. І не через те, що студенти були стійкі до радикальних ідей, а тому, що просто не було кому їх контролювати.

Протягом усіх 1920-х років поезія [Еудженіо] Монтале та інших «герметиків» була противагою помпезному офіційному стилю і їм дозволялось висловлювати літературний протест, не виходячи з їхньої «вежі зі слонової кістки». Настрій «герметиків» був повною протилежністю фашистському культу оптимізму і героїзму. Режим терпів це явне, хоча і соціально непомітне, інакомислення, просто тому, що фашисти не звертали увагу на іхню туманну лексику.

Це не означає, що італійському фашизму була властива толерантність. [Антоніо] Ґрамші [засновник і керівник Компартії - прим. перекладача] протримали у в'язниці до самої смерті, опозиціонера Джакомо Маттеотті [один з керівників Соцпартії - прим. перекладача] і братів Росселлі [прихильники немарксистського соціалізму - прим. перекладача] знищили, вільну пресу придушили, профспілки розігнали, політичних дисидентів вислали на віддалені острови. Законодавча влада перетворилась у фікцію, а виконавча (яка контролювала і судочинство і засоби масові інформації) сама видавала закони, серед яких був і закон про чистоту раси (формальна підтримка Італією геноциду євреїв).

Неоднозначна картина, описана мною, свідчить не про толерантність, а про політичну та ідеологічну розхлябаність. Але це не була продумана розхлябаність, така собі структурована плутанина. Фашизм не мав філософського стрижня, але емоційно був міцно орієнтований на певні архетипи.

Термін «фашизм» став узагальненим, тому що коли навіть видалити з фашистського режиму одну або кілька його рис, він все одно продовжує впізнаватися як фашистський

Так ми наблизилися до другої частини розмови. Німецький нацизм був унікальний. Ми не можемо назвати нацизмом гіперкатолицький фалангізм Франко, оскільки нацизм в своїй основі - язичництво, політеїзм і антихристиянство. А от у фашизм можна грати по-різному і від цього його суть не міняється. З поняттям «фашизм» відбувається те, що по Вітгенштайну [Людвіг Вітгенштайн, австро-англійський філософ, один із засновників аналітичної філософії - прим. перекладача] відбулося з поняттям «гра»: гра може бути змагальною або ж ні, вимагати якихось навичок чи жодних, може бути на гроші чи інтерес. Ігри, як показав Вітгенштайн, - це різні види діяльності і схожість між ними дуже умовна. Уявімо таку послідовність, де буквами позначено відповідний набір якостей, що характеризують певну політичну групу, позначену цифрами:

1 2 3 4abc bcd cde def

Група 2 схожа на 1, оскільки у них є дві спільних риси, по тій же причині 3 схожа на 2, а 4 схожа на 3. Навіть група 3 схожа на 1 (у них є спільний елемент с). Але ось що цікаво - група 4 має щось спільне з 3 і 2, але абсолютно нічого спільного з 1. Проте, завдяки плавності переходу з 1 на 4 створюється ілюзія спорідненості між групами 4 і 1.

Езра Паунд (1885-1972), американський поет-модерніст, активний пропагандист корпоративної економічної системи Італії, залишався активним прихильником Муссоліні і після його повалення та страти. За звинуваченням у зраді засуджений американською адміністрацією в Італії до смертної кари, заміненою на лікування у психлікарні, але попри це у 1949 році був удостоєний премії Бібліотеки Конгресу США за написані у тюрмі «Пізанські пісні». Звільнений після 13 років ув'язнення, виїхав до Італії, де й прожив решту свого життя

Термін «фашизм» став узагальненим, тому що коли навіть видалити з фашистського режиму одну або кілька його рис, він все одно продовжує впізнаватися як фашистський. Усунувши з фашизму імперіалізм, отримуємо Франко чи Салазара. Усуваємо колоніалізм - виходить балканський фашизм усташів. Додаємо до італійського фашизму радикальний антикапітализм (чим ніколи не грішив Муссоліні), і виходить Езра Паунд. Додаємо божевілля на кельтській міфології і культі Грааля (абсолютно чужі італійському фашизму) і перед нами один з найбільш шанованих фашистських гуру Юліус Евола [італійський поет, художник, філософ-езотерик - прим. перекладача].

Але, незважаючи на розмитість цього терміну, по-моєму, можна виокремити список типових рис Ур-фашизму або Вічного фашизму. Їх не вдається систематизувати, багато з них протирічать одна одній і є притаманними різного роду деспотіям. Але навіть однієї з них досить, щоб навколо неї почав формуватись фашизм.

1. Першою характеристикою ур-фашизму є культ традиції. Традиціоналізм, звичайно, давніший за фашизм. Він був характерним не лише для католицької думки у період після Французької революції, а зародився в часи пізнього еллінізму як реакція на раціоналізм класичної Греції. У Середземномор'ї люди різних релігій (більшість з них були прийняті у римський Пантеон) шукали одкровення, явленого на зорі історії людства. Це одкровення, згідно традиціоналістичній точці зору, таїлося під завісою забутих мов - єгипетських ієрогліфів, кельтських рун, таємниць мало вивчених азіатських релігій.

Ця нова культура неминуче виявлялася синкретичною. Синкретизм - це не просто, як вказують словники, «поєднання різних форм вірувань і практик». Тут основа сполучуваності - перш за все зневага до суперечностей. Виходячи з подібної логіки, всі першородні одкровення містять дещицю мудрості, а якщо вони суперечливі або взагалі несумісні, то це лише тому, що вони алегорично відображають якусь споконвічну істину.

З цього випливає, що місця для розвитку знань нема. Істина вже проголошена раз і назавжди, залишається лише тлумачити її таємні змісти. Досить подивитися на будь-які навчальні програми фашистських рухів, щоб віднайти там тільки мислителів-традиціоналістів. Нацистський гностицизм підкріплювався з традиціоналістських, синкретистських, окультних джерел. Юліус Евола, головний теоретик нових італійських правих, змішує Грааль з «Протоколами сіонських мудреців», алхімію зі Священною Римською і Німецькою імперіями. Той факт, що італійські праві для демонстрації відкритості кругозору тепер вивчають [Жозефа] де Местра, [Рене] Генона і Ґрамші, є блискучою демонстрацією синкретизму.

Порийтесь в американському книжковому магазині на стелажах з табличкою «New Age» і ви знайдете там навіть Святого Августина, який, наскільки мені відомо, фашистом не був. Але поєднання Святого Августина і Стоунхенджа - це і є симптом ур-фашизму.

2. Традиціоналізм неминуче веде до неприйняття модернізму. Як італійські фашисти, так і німецькі нацисти начебто обожнювали техніку, в той час як традиціоналістські мислителі зазвичай техніку таврували, вбачаючи в ній заперечення традиційних духовних цінностей. Але, хоча нацизм і пишався своїми успіхами в індустріалізації, це була лише ширма для ідеології «крові і землі» (Blut und Boden). Несприйняття сучасного світу проводилося під гаслом заперечення капіталістичного способу життя і, особливо, духу 1789 року (і 1776-го, звичайно ж) - духу Просвітництва, Віку розуму, які бачилися витоками сучасної розбещеності. У цьому сенсі ур-фашизм може бути визначений як ірраціоналізм.

3. Ірраціоналізм міцно пов'язаний з культом дії заради дії. Дія прекрасна сама по собі і тому може здійснюють поза і без рефлексії. Мислення - це форма безсилля. Тому культура сприймається з підозрою, оскільки ототожнюється з критичним ставленням. Недовіра до інтелектуального світу завжди була симптомом ур-фашизму: від геббельсівського «Коли я чую слово "культура", то хапаюсь за пістолет» до зловживання виразами на кшталт «дегенеративні інтелектуали», «яйцеголові інтелігенти», «снобізм», «університети - розсадники червоних ідей». Офіційні фашистські інтелектуали в основному займалися нападками на сучасну культуру та ліберальну інтелігенцію за зраду традиційних цінностей.

4. Ніяка форма синкретизму не може витримати критики. Критичний підхід оперує відмінностями, а відмінності є атрибутом модернізму. У сучасній культурі наукове співтовариство поважає незгоду, як основу розвитку науки. В очах ур-фашизму незгода - це зрада.

5. Незгода - це ще й знак інакшості. Ур-фашизм зростає і шукає консенсусу, експлуатуючи природжений страх інакшості. Перші гасла фашистського або квазіфашистського руху завжди спрямовані проти інородців. Тому ур-фашизм - це расизм за визначенням.

6. Ур-фашизм народжується з індивідуальної або соціальної фрустрації. Тому типовою рисою фашизму є опора на розгублений середній клас, клас, що постраждав від економічної кризи чи політичного приниження, і відчуває страх перед загрозою з боку роздратованих низів. В наш час, коли колишні «пролетарі» перетворюються на дрібну буржуазію, а люмпен з політичного життя практично усунутий, фашизм завтрашнього дня знайде в цій новій більшості вдячну аудиторію.

7. Тим, хто втратив чітку соціальну ідентифікацію, ур-фашизм каже, що єдиним їх привілеєм є факт народження в певній країні. Так народжується націоналізм. Крім того, єдине, що може згуртувати націю, - це вороги. Тому в основі ур-фашистської психології закладена одержимість ідеєю змови, краще - міжнародної. Громадяни повинні відчувати себе в облозі. Найпростіший спосіб продемострувати змову - це культивувати ксенофобію. Але змова може бути і внутрішньою: найкраще для цього підходять євреї, тому що вони одночасно і всередині і зовні. Останній промовистий приклад одержимістю змовою у США - книга «Новий світовий порядок» Пета Робертсона. Але є і багато інших.

8. Послідовники ур-фашизму повинні відчувати себе ображеними через те, що вороги виставляють напоказ багатство і хизуються силою. Коли я був маленьким, мені втовкмачували, що англійці - «нація п'ятиразового харчування». Англійці харчуються інтенсивніше, ніж бідні, але чесні італійці. Ще багатими є євреї, до того ж вони допомагають своїм, мають таємну мережу взаємодопомоги. Однак, симпатики ур-фашизму були переконаними, що зможуть здолати ворогів. Тому риторичними прийомами вороги одночасно зображаються і як надто сильні і як надто слабкі. Тому фашистські уряди приречені програвати війни: вони не в змозі об'єктивно оцінювати боєздатність супротивника.

9. Для ур-фашизму нема боротьби за життя, а саме життя і є боротьбою. Тому пацифізм - це зближення з ворогом. Він поганий, бо життя - це вічна війна. У той же час є і комплекс Страшного Суду. Оскільки ворог повинен бути - і буде - знищений, значить, відбудеться останній бій, в результаті якого буде встановлено повний контроль над світом. Але таке «остаточне рішення» передбачає настання ери загального миру, Золотого століття, що протирічить тезі про перманентну війну. Ще жодному фашистського лідеру не вдалось вирішити це протиріччя.

10. Для всіх реакційних ідеологій в силу їх глибинної аристократичності характерним є елітаризм, а з аристократичної і мілітаристської обраності однозначно витікає презирство до слабкості. Ур-фашизм сповідує народний елітаризм. Кожен громадянин належать до найкращого у світі народу, а члени партії - найкращі його представники, тому пересічний громадянин може (чи навіть повинен) стати членом партії. Однак не може бути патриціїв без плебеїв. Тому кожен Вождь знає, що він отримав владу не демократично, а захопив силою, і розуміє, що сила його грунтується на слабкості мас, слабких настільки, що їм потрібен погонич. Тому в подібних суспільствах, організованих ієрархічно (за мілітаристською моделлю), кожен проміжний керівник зневажає, з одного боку, вищих за себе, а з іншого - підлеглих. Так зміцнюється масовий елітаризм.

11. Тому кожного виховують, щоб він став героєм. У будь-якій міфології герой - це рідкісне, виключне явище; проте в ідеології ур-фашизму героїзм - це норма. Культ героїзму безпосередньо пов'язаний з культом смерті. Не випадково девізом фалангістів було «Viva la muerte!» («Хай живе смерть!»). У нефашистських суспільствах людям кажуть, що смерть - прикра річ, але зустріти її слід з гідністю. Віруючим людям кажуть, що смерть - це безболісний шлях до надприродного блаженства. Герой же ур-фашизму жадає смерті, яка подається як найкраща винагорода за героїчне життя. Герою ур-фашизму нетерпиться померти. І у цьому нетерпінні йому значно частіше випадає посилати на смерть інших.

12. Оскільки неперервна війна і героїзм - речі непрості, ур-фашист переносить своє прагнення до влади на статеву сферу. На цьому заснований культ мачо (тобто зневага до жінки і нещадне переслідування нестандартних сексуальних звичок: від цнотливості до гомосексуалізму). Оскільки і секс - справа непроста, то герой ур-фашизму віддає перевагу зброї, як ерзацу фалоса.

13. Ур-фашизм будується на вибірковому популізмі. В умовах демократії громадяни мають індивідуальні права, але сукупність громадян реалізує свій політичний вплив лише з кількісної точки зору - один слідує рішенню більшості. При ур-фашизмі індивідуум особистісних прав не має, а виразником Спільної Волі постає Народ, що є уособленням монолітної єдності. Оскільки велика кількість людей насправді не може мати ідентичних бажань, Вождь претендує на те, щоб бути виразником їх спільної волі. Втративши право делегувати, пересічні громадяни не діють, вони лише грають роль Народу, який насправді існує лише як театралізоване явище. Для якісного популізму нам уже не потрібні П'яцца Венеція в Римі чи Нюрнберзький стадіон - для цього у нашому близькому майбутньому є телебачення або інтернет, які здатні сформувати і подати емоційну реакцію відібраної групи громадян як «голос народу».

Міцно спираючись на популізм, ур-фашизм виступає проти «прогнилих парламентських урядів». Однією з перших заяв Муссоліні в італійському парламенті, була така: «Я мав би перетворити цю глуху, похмуру залу в бівуак для моїх маніпул» (маніпула - це підрозділ римського легіону). Він, звичайно ж, швидко знайшов набагато краще місце для «своїх маніпул», але трохи пізніше парламент все ж розігнав. Кожен раз, коли політик ставить під сумнів легітимність парламенту, який нібито вже не відображає «волю народу», зразу ж відчуваються запах ур-фашизму.

14. Ур-фашизм говорить новомовою. Вона була винайдена Орвеллом в романі «1984» як офіційна мова Ангсоцу, Англійського соціалізму, але елементи ур-фашизму властиві найрізноманітнішим диктатурам. Всі нацистські і фашистські підручники вирізнялися бідною лексикою і примітивним синтаксисом, що мало б обмежити інструментарій складного і критичного мислення. Але ми повинні вміти виокремлювати й інші форми новомови, навіть коли вони мають невинний вигляд популярного телевізійного ток-шоу.

Вранці 27 липня 1943 року я почув по радіо, що фашизм упав і Муссоліні арештований. Коли мати відправила мене за газетою, то у найближчому кіоску побачив, що газети мають різні назви. Більше того, прочитавши заголовки, я зрозумів, що різні газети пишуть про різне. Я навмання купив одну з них і на першій сторінці прочитав повідомлення, підписане п'ятьма чи шістьма політичними партіями, серед яких були Християнська демократична, Комуністична, Соціалістична, Партія дії, Ліберальна партія. До тієї хвилини я думав, що в кожній країні є по одній партії, зокрема в Італії - це Національна Фашистська партія. І ось я виявив, що в моїй країні одночасно є кілька партій. Оскільки я був тямущим хлопцем, то зрозумів, що всі вони не могли виникнути за одну ніч. Значить, подумав я, вони існували раніше в підпіллі.

Повідомлення на титульній сторінці сповіщало про кінець диктатури і відновлення свободи: свободи слова, друку, політичних об'єднань. Ці слова - «диктатура», «свобода», «звільнення» - я читав уперше в житті. Завдяки ним я переродився у вільну західну людину.

Ми повинні завжди бути на сторожі, щоб зміст цих слів не забувся знову. Ур-фашизм все ще навколо нас, іноді він ходить в цивільному. Для всіх нас було б зручно, якби хто-небудь виліз на світову арену і сказав: «Хочу знову відкрити Аушвіц, хочу, щоб хлопці в чорних сорочках знову марширували площами Італії». Але життя складніше. Ур-фашизм може повернутись у самій невинній формі. Наш обов'язок - виявляти його і вказувати на його нові форми, кожен день, в будь-якій точці земної кулі. Нагадаю слова Франкліна Рузвельта, сказані 4 листопада 1938 року: «Наважуся припустити, що, якби американська демократія перестала рухатись вперед як жива сила, шукаючи вдень і вночі мирні засоби як покращити умови життя наших громадян, вплив фашизму у нас зріс би». Свобода і звільнення - наша постійна робота. Вона не закінчується ніколи.

ВИ (НЕ) ЗНАЛИ (β)

Сім втрачених могил визначних людей

Вони були знамениті за життя і декого ховали з великими почестями. Але сьогодні місця їх останнього спочинку невідомі і шанси знайти їх геть примарні.Володимир Лук'янюк, 22 січня 2020
Переглядів 2887Читати 6 хв.replybookmark_borderfavorite_borderНа обкладинці: Олександр Македонський на т. зв. «Мозаїці Олександра» з Дому Фавна в Неаполі, I ст. до н. е.ОСОБИСТОСТІ

1. Олександр Великий

Цар Македонії помер у Вавилоні у 323 році до н. е., успішно завершивши десятилітню кампанію, під час якої йому підкорились землі від Малої Азії аж до Індії. Відповідно до його статусу, царя-воїна помістили у наповнений медом золотий саркофаг і відправили на батьківщину.

Однак у рідну Пеллу процесія не дісталась - усупереч волі македонського царя один з його діадохів Птолемей змусив її змінити маршрут і прибути до Мемфісу в Єгипті, де саркофаг Олександра був поміщений у храмі Серапейон. Близько 280 року до н. е. за наказом фараона Птолемея II Філадельфа саркофаг було перевезено до Олександрії, щоб зайняти місце у спеціально збудованому на честь Олександра Великого мавзолеї, який проіснував принаймні п'ятсот років. Його відвідували знамениті римляни Помпей Великий, Юлій Цезар і Октавіан Август, а імператор Калігула начебто ще й власноруч зняв з тіла Олександра броньований нагрудник, який носив до своєї смерті у 41 році.

В часи Септимія Севера доступ публіки до саркофагу Олександра був закритим, серед останніх, хто його бачив, був імператор Каракалла, вбитий у 217 році. З тих пір доля усипальні македонського царя невідома, і попри понад сотню пошукових експедицій вона досі так і не знайдена.

Т. зв. «Саркофаг Олександра», що знаходиться в Стамбульському археологічному музеї, до поховання македонського царя стосунку не має, а називається так лише через барельєф, на якому зображено сцени з походу Олександра Великого.

2. Клеопатра

Після невдалої спроби отримати від римського консула Октавіана, який захопив Олександрію, гарантій збереження свободи і передачі царства своїм дітям, 39-річна цариця Єгипту Клеопатра VII 12 серпня 30 року до н. е. покінчила життя самогубством. Незадовго до цього заколов себе мечем і батько її трьох дітей колишній римський тріумвир Марк Антоній.

Як стверджують Плутарх і Светоній, Октавіан дозволив поховати разом Клеопатру і Антонія з належними почестями десь в околицях єгипетської столиці. Найімовірнішим місцем довгий час вважався храм і однойменне місто Тапосіріс Магна на захід від Олександрії. Під час проведених у ньому в 2008-09 роках розкопок у 27 могилах було знайдено мумії 10 єгипетських вельмож, монети із карбованим профілем Клеопатри і її з Антонієм зображення, вирізьблені на камені, але самого тіла останньої єгипетської цариці знайдено не було (згідно Плутарху, Марка Антонія кремували).

3. Аттіла

Вождь гунів, «Кара Божа» обох частин Римській імперії, помер у березні 453 року на власному весіллі чи то захлинувшись від кровотечі, чи від внутрішнього крововиливу. Згідно Йордану, його смерть вшанували військовими іграми, після чого тіло, поміщене у залізний, срібний та золотий саркофаги, разом зі зброєю і коштовностями поховали вночі «десь на рівнині». Церемонія була таємною - щоб ніхто не зміг сплюдрувати могилу вождя, вбили усіх рабів, які брали у ній участь.

Після смерті Аттіли створена ним племінна імперія проіснувала недовго, розпавшись вже за кілька років під час міжусобиці синів і повсталих проти гунів германців. Як припускається, тоді ж було і розграбоване поховання Аттіли.

4. Чингізхан

«Повелитель Всесвіту» завоював більше територій, ніж будь-яка інша людина до чи після нього. На час його смерті у 1227 році монгольська імперія зі столицею у місті Каракорум простягалася від Аральського моря до Тихого океану і від Північного Китаю до Індії. Помер Чингізхан несподівано, відразу після взяття міста Іньчуань, столиці держави тангутів Сі Ся (нині КНР), й за невідомих обставин - чи то від поранення, чи впавши з коня. Його тіло привезли на батьківщину у східну Монголію й поховали згідно волі Чингізхана у безіменній могилі, імовірно, десь поблизу річки Онон та гори Бурхан Халдун у місцевості під назвою Хентій.

З часів Марко Поло відомі легенди про вбивство усіх причетних до поховальних подій: і випадкових свідків, які трапились на шляху траурної процесії, і всіх, хто брав участь у будівництві гробниці та похованні, після чого були вбиті (чи покінчили життя самогубством) усі воїни, що страчували свідків. За ще однією легендою, щоб захистити могилу Чингізхана від осквернення, нібито ще й відвернули русло ріки, пустивши її над похованням, чи висадили над ним дерева.

Існуюче в Ордосі (Внутрішня Монголія, КНР) місце поклоніння Чингізхану, започатковане ще його сином Угедеєм, стосунку до поховання Великого хана не має - там у спорудженому в ХХ столітті мавзолеї знаходиться лише кенотаф з важливими для монголів реліквіями.

5. Леонардо да Вінчі

Щороку тисячі людей навідуються до замку Амбуаз, де свого часу на могильній плиті в Колегіальній церкві Сен-Флорентіна було висічено напис: «Тут покоїться прах Леонардо да Вінчі, найбільшого художника, інженера і архітектора Французького королівства». У буремні часи Французької революції більша частина церкви постраждала, і у 1802 році її знесли, а втрачені могили, останки з яких перемішались, відновлювати не стали.

Могила Леонардо да Вінчі у каплиці Святого Губерта, замок Амбуаз, Франція © Loire-et-Indre Center

Під час будівельних робіт у 1863 році було знайдено частково повний скелет з бронзовим перстнем на пальці, пасмо білого волосся, срібну пластину із зображенням короля Франциска, на руках якого, як вважається, Леонардо да Вінчі помер, і частину надгробку з літерами його імені. Вони були передані на зберігання генеральному інспектору з образотворчих мистецтв Арсену Уссе, але навіть за мірками середини ХІХ століття були недостатньо з наукової точки зору описані і досліджені.

Певний час імовірні останки Леонардо да Вінчі вважались втраченими і лише через десятиліття їх перепоховали у зведеній у замку Амбуаз каплиці Святого Губерта. Сумніви щодо їх приналежності великому полімату епохи Відродження так і залишились, про що й попереджає відповідна табличка на його новій могилі.

6. Френсіс Дрейк

Улюблений приватир королеви Єлизавети провів два десятиліття у війні з іспанцями, які за його голову встановили щедру винагороду в розмірі 20 тисяч дукатів. Однак в 1595 році удача відвернулась від сера Френсіса Дрейка: він не зміг взяти порт Лас-Пальмас на Канарських островах, порт Сан-Хуан на острові Пуерто-Ріко, довго і безуспішно штурмував Панаму, неподалік якої і помер від дезентерії у січні 1598 року.

Згідно із останньою волею Дрейка його одягнули в повний лицарський обладунок і у герметичній свинцевій труні опустили на дно океану за 14 миль від Портобело.

Точне місце поховання Дрейка, звісно, невідоме. Але це не стоїть на заваді десяткам експедицій археологів шукатии його. Серед їх останніх успіхів віднайдення у 2011 році двох англійських кораблів з флотилії Дрейка - 195-тонної «Єлизавети» і 50-тонного «Задоволення», потоплених іспанцями біля Портобело невдовзі після його смерті. Вважається, що труна з тілом найвідомішого у світі пірата десь поруч, проте знайти її досі не вдалось.

7. Вольфганг Амадей Моцарт

Музикант-віртуоз, автор понад шести сотень творів, багато з яких визнані шедеврами симфонічної, концертної, камерної, оперної і хорової музики, прожив лише 35 років. Причина його смерті достовірно невідома, щодо цього існують лише припущення - називають і ревматизм, і отруєння, і чуму, і інфекційне захворювання. Він зажив слави ще за життя, але поховали Моцарта 7 грудня 1791 року згідно його невисокому походженню, за «третім розрядом», у немаркованій могилі віденського цвинтара Святого Марка, розрахованій на чотирьох чоловік - двох дорослих і двох дітей. Через економію місця подібні поховання жодним чином не позначались, ні пам'ятними знаками, ні записами у реєстраційних документах цвинтаря.

Згідно тогочасних правил, через десять років могила була вивільнена для наступного поховання й місце її знаходження достеменно невідоме. Уже через 17 років після смерті Моцарта його дружина, яка, правда, на похоронах не була, знайти могилу чоловіка не змогла.

Кенотаф на місці імовірного поховання Вольфганга Амадея Моцарта на кладовищі Св. Марка у Відні © Pascal Deloche/Corbis

• Початок експедиції Френсіса Дрейка
• Поразка іспанської Армади

• «Джоконда» Леонардо да Вінчі

• Темучін - Великий хан Монгольської імперії

• Битва народів на Каталаунських полях

• Битва біля мису Акцій

• Поділ імперії Олександра Македонського

У 1855 році на місці можливого поховання Моцарта було встановлено могильний камінь, який згодом перенесли на розташоване поруч Центральне кладовище, де покоїться прах багатьох видатниних віденських музикантів, а на цвитарі Святого Марка коштом меценатів звели новий кенотаф з іменною табличкою.

Десять фактів про Середні віки, які ви (можливо) не знали

Середньовіччя - один з найцікавіших періодів історії, досить широко відомий завдяки Хартії вольностей, Чорній смерті і Столітній війні. Але наскільки добре ми його знаємо? Професор історії Джон Арнольд розповідає про більш буденні речі, які вас можуть здивувати.Джон Х. Арнольд, 9 січня 2020
Переглядів 38891Читати 5 хв.replybookmark_borderfavorite_borderНа обкладинці: Фрагмент картини Карла Геллквіста «Вальдемар Аттердаг збирає данину з жителів Вісбю», 1882 рік © Національний музей Швеції, СтокгольмСЕРЕДНЬОВІЧЧЯ

1. Не всі були лицарями, кріпаками чи попами

Хоча середньовічні письменники описували тогочасне суспільство поділеним на «три категорії» - на тих, хто молився, хто воював і хто працював, десь після 1100 року це вже було далеко не так. Протягом XII-XIII століття населення Європи значно зросло - жителів Парижа стало удесятеро більше, десь у стільки ж збільшилось і населення Лондона, з'явились нові міста і містечка, де люди займались усіма можливими видами діяльності. Були серед них купці, продавці, архітектори, будівельники, теслі, маляри і навіть циркові артисти.

А у сільській місцевості не всі були «кріпаками» чи прив'язаними до землі. Багато селян - і чоловіків і жінок - були вільними людьми, володіли власною землею, і навіть ті, хто до певної міри був «невільним», теж купував і продав землю як це робили інші люди.

Безумовно, були і геть бідні і покріпачені, але далеко не всі.

2. Люди мали голос

Принаймні частина людей. Голосування за національний представницький орган влади - цього, звичайно, за Середньовіччя не було, але на місцевому рівні вибори практикувались досить широко. У Франції та деяких сусідніх регіонах у XII-XIII століттях багато міст і сіл були організовані в комуни, до яких щороку за участі більшості чоловчого населення обирали «консулів» та «радників». Складніша і багаторівнева система виборів діяла у містах Північної Італії.

Жінки виборчих прав не мали і не могли бути обраними чи зайняти якийсь чиноницький пост, але деякі французькі міста власними статуами гарантували їм певні «свободи», чим пишаються і донині.

3. Церква не полювала на відьом

Масштабні полювання на відьом і колективна параноїдальна реакція на них - це не середньовічне, а, скоріш, ранньомодерне явище, характерне для XVI-XVII століть. За Середньовіччя судові процеси над відьмами були, особливо у XV столітті в німецьких землях, але переслідували їх здебільшого світські органи влади, а не церковні.

• Салемські відьми

Протягом більшої частини Середньовіччя основною реакцією церковних діячів на магію було твердження, що дурниці не дієві.

Коли у кінці XV століття [два ченці-домініканці і за сумісництвом інквізитори] Генріх Крамер [і Якоб Шпренгер] написав сумнозвісний «Молот відьом», намагаючись переконати людей у реальності відьом, церква книгу засудила і кілька десятиліть регулярно застерігала інквізиторів не вірити написаному в ній.

4. У них було своє Відродження і експериментальна наука

Коли люди говорять про «епоху Відродження», вони зазвичай мають на увазі літературу, мистецтво, архітектуру та освіту, що з'явились наприкінці Середньовіччя. Як правило, вона вважається перехідним етапом від «середньовічного» до (раннього) «сучасного» способу мислення.

Але насправді середньовічні інтелектуали також мали «ренесанс» класичного навчання та риторики. Це було у XII столітті, коли через арабських філософів та перекладачів набули поширення твори Арістотеля та інших класичних авторів.

• «Джоконда» Леонардо да Вінчі
• «Давид» Мікеланджело Буонарроті

Одним із наслідків цього став допитливий підхід до фізичного світу, що спонукав, наприклад, Роджера Бекона (бл. 1214-94 рр.) задуматись над тим, як можна спостерігати за фізичним світом та експериментувати з ним, щоб дізнатися про нього більше.

5. Вони подорожували - і торгували - на дуже великі відстані

Більшість середньовічних людей, особливо тих, хто проживав у сільській місцевості, рідко їздили далеко від місця проживання. Але так було і у пізніші віки. Нема підстав стверджувати, що середньовічні люди ніколи і нікуди не їздили. Багато хто вирушав паломником, іноді долаючи тисячі миль. А ті, хто займався торгівлею, безумовно, подорожували усім світом.

• «Книга Чудес Світу» Марко Поло

Ще за Раннього середньовіччя усі статусні товари привозились у Європу здалека: шовк з Китаю, спеції з Азії через Близький Схід, бурштин і хутра з Прибалтики. Кілька мандрівників навіть написали книги про свої подорожі. Наприклад, «Звіт брата Вільгельма Рубрука про його поїздку на схід в роках від 1253 до 1255» розповідає про мандри автора по землях, які ми сьогодні називаємо Україною і Росією.

6. У них були чудові «народні» звичаї

Значна частина публічної культури Середньовіччя була сформована під впливом християнства. Але були й деякі досить давні звичаї, на які церква закривала очі. Найвідоміші з них - це ігри довкола вогнища на Івана Купала, відомого в усіх куточках Європи, чи посипання молодят пшеницею. Нерідко за давнім звичаєм заварювався «ель допомоги», щоб на вечірці і випити і грошей зібрати на благодійність.

Безперечно, існував ряд речей, які нам видаються «забобонами». Часто вони були пов'язані із застосуванням надприродного захисту, наприклад, від хвороб чи задля хорошого врожаю. Але Купальські фестивалі та ель наче і сьогодні виглядають непоганими звичаями.

7. Ніхто не мусів одружуватись у церкві

У більшості випадків ніхто у церкві і не одружувався: кому хотілось особливої «урочистості», влаштовував шлюб біля воріт церковного подвір'я. Але в будь-якому випадку парам не потрібнні були ні церква, ні священик, ні читання молитов чи будь-яка релігійна атрибутика

Церква, безумовно, хотіла, щоб люди робили це у церкві і десь з XII століття почала стверджувати, що шлюб - це офіційне таїнство (тобто, що до нього причетний Бог). Проте на практиці (і згідно законів тих часів) для одруження людям достатньо було чітко заявити, що вони беруть шлюб, добровільна згода і, в ідеалі, - свідки (на випадок, якщо будь-яка зі сторін згодом передумала). Загалом це була дуже проста процедура.

8. Більшість великих середньовічних авторів самі не писали свої твори

Ми схильні вважати ознакою грамотності уміння писати, але насправді вона поєднує в собі різні навички, з яких фізичний акт письма - лише одна з кількох. Протягом більшої частини Середньовіччя писання як процес було видом праці, якою розумні і поважні люди, богослови, наприклад, чи, загалом, інтелігенція, намагались самі не займатись. Натомість вони використовували середньовічний еквівалент програмного забезпечення для розпізнавання голосу: писаря, який записував продиктоване автором.

9. Деякі люди не були дуже релігійними

Середньовіччя, як відомо, містить чудові приклади крайньої релігійності: містики, святі, знамення, масові паломництва. Але було б неправильним вважати, що люди були дуже зосереджені на Богові та релігії загалом, і, безумовно, не слід думати, що середньовічним людям бракувало здатності критично мислити.

Є документальні свідчення про звичайних людей, які скептично ставились до релігійних пристрастей - різного роду чудес, які чинять святі, або про природу Євхаристії, або про те, що мало статись після смерті. Ряд простих людей вважало, що душа - це «не що інше, як кров», яка просто зникає у час смерті. Інші вважали, що немає ніяких причин думати, що саме Бог змушує рослини рости, а не властивості ґрунту.

Також є багато свідчень про те, що люди не надто переймались релігією, дехто з них, наприклад, не ходив до церкви навіть по неділях. Один іспанський священик, який жив на початку XIV століття, скаржився своєму єпископу, що у недільний день людей на вулицях було багато, а на ранкову месу ніхто не прийшов. Є й інші дані, які дають підстави вважати, що невелика, але досить помітна частина людей завжди знаходила чим зайнятись в неділю вранці поза церквою.

10. Вони не вірили, що Земля пласка

Не секрет, що і ця і більшість інших вигадок про Середньовіччя з'явились у Вікторіанську епоху. Серед них і роги на шоломах вікінгів, і беззаперечне «право першої ночі». Подібні стереотипи вже давно укорінились і їх доволі важко позбутись. Але це водночас робить захоплюючим історичні дослідження, коли з подекуди фрагментарних свідчень тієї епохи вдається скласти головоломку, яка перевертає ваше уявлення про вже начебто усталені