Дати, події, новини, важливі статті

29.03 2025

Відкритий лист до міністра освіти і науки України Оксена Лісового

Шановний Оксене Васильовичу! Пане міністре!

Я пишу Вам цей лист не просто як директор школи, а як людина, як учитель, який колись так само, як і тисячі інших педагогів, ішов у цю професію з думкою про високу місію вчителя, з вірою, що ми виховуємо гідне майбутнє України.

Але з кожним днем ця віра стає все більш крихкою, думка стає все тяжчою, бо те, що відбувається сьогодні в освіті, не витримує жодної критики.

Ви говорите про реформи, про «нову українську школу», про підвищення престижу професії вчителя.

Але дозвольте запитати, чи Ви справді нас чуєте? Чи Ви знаєте, що означає жити на 19 тисяч гривень (це зарплата директора, а зарплата молодого вчителя ще менша), коли комунальні послуги, їжа, лікування, транспорт з'їдають усе до останньої копійки?

Чи Ви розумієте, як це – працювати не лише педагогом, а ще й секретарем, бухгалтером, психологом, соціальним працівником, юристом, інспектором з охорони праці?

Як це – жити учнями, але водночас тонути у звітах, паперах, безкінечних наказах, які ніколи не вплинуть на якість освіти, але крадуть наші сили, час і мотивацію?

Як це – прокидатися о шостій ранку і вкладати в дітей душу, а потім, прийшовши додому, чути від рідних: «Ну от, ти знову за комп'ютером», бо треба заповнювати журнали, плани, звіти, аналітичні довідки, які ніхто не читає.

Ви кажете, що вчитель має бути вмотивованим. Але як і чим мотивувати людину, яка виживає?

Як мотивувати того, хто боїться захворіти, бо лікування обійдеться в половину зарплати?

Як мотивувати того, хто розуміє, що його учні підуть у великі компанії, у бізнес, у політику, і зароблятимуть у сотні разів більше, ніж той, хто їх вчив?

Я не прошу Вас про співчуття, прошу про справедливість!

Учителі не хочуть подачок. Ми не хочемо гарних слів. Ми хочемо працювати за достойну плату.

Ми хочемо робити свою справу – вчити дітей, а не заповнювати масу непотрібних паперів. Ми хочемо, щоб нас поважали не на словах, а на ділі!

Бо якщо ми замовкнемо, якщо підемо з професії, то хто тоді залишиться?

Чи хочете Ви стати тим міністром, за якого остаточно зруйнується українська освіта?

Чи хочете Ви, щоб колись Ваші діти або онуки запитали Вас: «А що ти зробив для тих, хто нас учив?»

Я прошу Вас не ігнорувати цей лист, а разом давайте змінювати освітянське буття. Бо ми вже на межі!

Вийдіть зі свого робочого кабінету, завітайте без попередження у звичайну українську школу, і Ви побачите реальність!

Разом все можливо, і українці це довели! У нашій державі неймовірний потенціал педагогів!

P.S. Згодом я публічно запропоную своє бачення змін, які допоможуть вивести освіту з такої кризи.

Автор: Дмитро Ламза, директор спеціалізованої школи № 210, м. Київ.

березень 2025

Модернізація мережі вишів: спочатку – «робота над помилками»

У вересні 2024 року міністр освіти і науки України Оксен Лісовий написав на своїй сторінці в соціальній мережі: «Будемо відвертими: мережа університетів, яка функціонує сьогодні, – неактуальна. Упродовж останніх десятиліть кількість випускників шкіл суттєво зменшується і продовжує зменшуватися… <…> Успіх змін залежить від відповідальності та ініціативи. Найбільш вдалими, на нашу думку, є зміни, ініційовані самим колективом. Ці рішення потрібно ухвалювати швидко».

Запам'ятаємо цю важливу тезу: найбільш вдалі зміни – ті, які ініційовані колективами. Отже, міністр де-факто допустив, що можливі зміни, які ініційовані зовсім не колективами, а кимось іншими. Іншими словами, ці зміни (вочевидь, допускається, що вони можуть бути невдалими) не враховують вимог Закону України «Про вищу освіту» в частині автономії закладів вищої освіти.

У жовтні 2024 року Комітет Верховної Ради з питань освіти, науки та інновацій доручив Міністерству освіти і науки України подати план реорганізації державних вишів та наукових установ на 2025 рік. Докладніше про це – тут.

Рішення Комітету «народилося» не просто так. «Модернізаційна реформа» здійснювалася, скажімо так, із збоями, і не помітити цього було вже неможливо.

28 листопада 2024 року Рахункова палата провела брифінг та оголосила приголомшливий висновок: «Управлінська діяльність Міністерства освіти і науки у процесі реформування виявилася малопродуктивною... <…> МОН також не розробило середньострокового плану модернізації мережі ЗВО, як було передбачено Операційним планом реалізації Стратегії. <…> Через нормативну невизначеність механізмів системного реформування мережі ЗВО пропозиції щодо реорганізації закладів формувалися МОН суб'єктивно. Так, аудитом встановлено, що МОН не повною мірою забезпечило виконання нормативно визначених заходів щодо системного реформування мережі ЗВО <…> Під реорганізацію потрапили ЗВО, які і до реформування ефективно функціонували. <…> Докладніше – тут.

Рахункова палата за результатами проведеного аудиту вже оприлюднила повний звіт, який містить багато цікавої інформації, у т. ч. в розрізі окремих кейсів.

У січні 2025 року пролунала заява, що Міністерство освіти і науки розробило план оптимізації мережі закладів вищої освіти. Водночас освітнє відомство сам план не оприлюднило. За словами Оксена Лісового, план оптимізації мережі після розроблення був представлений прем'єр-міністру та заступнику голови Офісу президента і «затверджений на рівні виконавчої влади», але при цьому «план не був затверджений жодним документом».

Зрозуміло, що нерозглянутий в належний спосіб та не затверджений план – не можна вважати офіційним документом. Відповідно, він не може створювати для органів державної влади (у тому числі і самого МОН) жодних правових наслідків.

Далі – пряма мова Оксена Лісового: «Ми його обговорили на деяких відповідно виконавчих рівнях і орієнтуємося на цей план. Якщо ви хочете одержати цей план як офіційно затверджений документ, то я вас попрошу гарно зважити, чи потрібно це робити. Тому що, якщо ми офіційно затвердимо той план, який ми розробили і який схвалений сьогодні на рівні виконавчої влади, ну, він дуже багатьом не сподобається… Він дуже добре обґрунтований з точки зору демографії країни, демографії кожного регіону, демографічної динаміки, статистики вступу до локальних і національних, і іноземних університетів. Більше того, державного пріоритету на підготовку фахівців з робітничих спеціальностей, розвитку професійно-технічної освіти, з огляду на той запит, який існує сьогодні в різних галузях промисловості, з огляду на це, той план, який ми підготували, є доволі жорстким».

Важлива деталь: у жодній заяві міністра, у жодному офіційному повідомленні МОН не вказано, що освітнє відомство врахувало рекомендації Рахункової палати.

Не дивлячись на відсутність плану (як офіційного документу), не дивлячись на неврахування рекомендацій Рахункової палати, не дивлячись на відсутність чітких заяв про модернізацію самої «модернізаційної реформи», МОН від свого бажання когось «модернізувати» не відмовилося.

Згідно з пропозицією Міністерства освіти і науки, розпочато процедуру реорганізації Національного університету «Одеська юридична академія» шляхом приєднання його до Одеського національного університету ім. Мечникова. Відповідне рішення зафіксоване у пункті 1 розпорядження Кабінету Міністрів України від 12 лютого 2025 року № 111-р.

Таким чином, за логікою цього рішення, фактично Національний університет «Одеська юридична академія» як окрему юрособу має буде ліквідовано. Скоріш про все, припускається, що в структурі Одеського національного університету ім. Мечникова має бути створений окремий потужний підрозділ – чи то інститут, чи то факультет – який здійснюватиме підготовку правників (хоча це не є обов'язковим).

Цей кейс є доволі цікавим з точки зору технологій ухвалення та реалізації управлінських рішень.

Освітня спільнота почула багато офіційних і неофіційних версій про причини «приєднання».

На наступний день після ухвалення розпорядження Міністерство освіти і науки України публічно заявило: «<…> Одеську юридичну академію було виділено зі складу Одеського університету імені І.І. Мечникова у 1997 році. Тепер, відповідно до рішення уряду, освітні програми й наукові школи, які традиційно забезпечували високоякісну підготовку юристів в Одесі, повернуто до структури класичного університету, що відповідає європейській практиці. Нагадаємо, основною причиною перегляду мережі закладів вищої освіти є демографічна ситуація. За останні півтора десятка років середня кількість студентів на один заклад вищої освіти зменшилася з 6,5 тис. до 3,5 тис. Політика укрупнення закладів вищої освіти реалізується задля поліпшення якості, посилення спроможності університетів через об'єднання їхніх ресурсів та задля залучення інвестицій в оновлення їхньої науково-навчальної інфраструктури».

Натомість міністр освіти і науки України Оксен Лісовий вказує на дещо інші причини: «<…> Реорганізація не вплине негативно на студентів та викладачів; проте інша ситуація – для керівного складу закладу, серед якого є особи, зокрема Сергій Ківалов, який, мені так видається, ніколи не мав морального права залишатися в освіті після відомих усім фактів у його біографії. Очевидно, що таким особам буде складно погодитися з цим рішенням, і вони будуть йому опиратися. Проте нагадаю, що Одеська юридична академія виникла в результаті відʼєднання юридичного інституту, який на той час був частиною Національного університету імені Мечникова. Повернення академії до структури класичного університету – логічний і символічний крок. Адже саме таке середовище формує світогляд майбутніх правників <…>».

Цікаво, що заступник міністра освіти і науки Михайло Винницький в одному із раніше наданих інтерв'ю фактично зафіксував протилежну позицію: «Я б дуже хотів, щоб у нас всі заклади в Україні були такими, як Одеська юридична академія. Насправді, це провідний заклад Одещини, ми це розуміємо, і це в даному випадку те, що зроблено з матеріально-технічної бази – це реально еталон. А те, що пріоритет поставлений саме на укриттях – ну це відповідає якраз тому, що ми б хотіли бачити як міністерство по всій країні. <…> Великі вітання Одеській юридичній академії за те, що Ви виходите в офлайн, і що Ви забезпечили безпеку в першу чергу. <…> Враження з юридичної академії є надзвичайно позитивні. Це заклад, який розвивається. Він розвивається тому, що тут очевидним є те, що є, ну давайте так – господар, але одночасно з господарем є певний колектив, є спільнота, є середовище <…> Є певна повага до людської особистості. Є очевидно той, хто дбає. Який вклав, чесно кажучи, 25 років свого життя в розвиток цієї інституції, і це, очевидно, похвально. Я можу тільки привітати всю спільноту юридичної академії, насправді великі молодці, і робите еталонні речі, які хотілося б, щоб дальше ну наслідувалися в інших університетах країни.

Січень 2024

Плюси переходу в коледж замість просиджування штанів у школі

Восени писав про доречність навчання в 10–11 класі і плюси переходу в коледж замість просиджування штанів в школі, і цим дописом викликав цікаву дискусію.

Основним аргументом проти був аргумент: «… Ну нічого….Ось прийде перша сесія – подивимось як заспіваєте». Тому мушу «співати» про висновки. Без ейфорії перших днів навчання і з досвідом першої сесії. Отже, висновки такі.

1. Виявляється, можна прожити без батьківських зборів, вирішуючи всі питання, коли вони виникають у батьків, і в час, зручний для батьків.

2. Виявляється, прибирають в коледжі ті, хто за це отримує зарплату, а не діти, «заохочені» прикладом невідомих японських дітей.

3. Виявляється, що якщо про форму не згадувати – діти голими не ходять.

4. Виявляється, що програму навчання можна побудувати таким чином, щоб все робити на парах, а вдома лише зрідка витрачати час на завдання в рамках пів години-година.

5. Виявляється, що підручники, звичайно, формально існують, але якщо педагог знає матеріал, любить предмет і не працює за принципом «відкрили підручник та прочитали параграф» – підручники нікому в принципі і не потрібні.

6. Виявляється, що дитина, яка чітко професійно зорієнтована, може займатись професією з задоволенням.

7. Виявляється, що відсутність фіксованих класів є певною запорукою проти булінгу, бо немає фіксованих колективів з усіма мінусами.

8. Виявляється, що класний керівник і куратор курсу – це різні речі. І виявляється, що кураторства достатньо для керування процесом, але без одягання маски «гуру» та «беззаперечного авторитета».

9. Виявляється, що цілком можна обійтись без лінійок та такого подібного, а замінити все це гарним концертом.

10. Виявляється, що цілком можна жити, не збираючи на штори, фарбу та шпалери, бо це проблема навчального закладу, до якої батьки і діти жодного стосунку не мають.

11. Виявляється, що чим дорослішими і конкретнішими є задачі, які ставлять перед дітьми, – тим відповідальнішими вони стають.

Я далекий від ідеалізації. Звичайно, є свої проблеми. І люди – всюди люди. З усіма плюсами і мінусами.

Але є ключове. Сказане сином. На запитання, у чому різниця між тими, хто пішов зі школи в коледжі, і тими, хто залишився в школі. А відповідь така: «Ми вже ідемо до професії, а ті, хто залишився, лише думають, чи йти до дороги, яка веде до професії».

І зустрічаючись з однокласниками сина, які в школі, – чітко бачу. Лише якихось пів року. Але одні стали значно дорослішими, а інші залишились дітьми. Вгадайте, хто подорослішав?

Автор: Олександр Мірошниченко, актор, режисер, драматург. 

листопад 2023

Виплати освітянам в 2024 році зростуть на 21%, – Шмигаль

У Кабінеті Міністрів повідомляють, що заробітні плати освітян наступного року зростуть на 21%, а середньомісячна розрахункова зарплата вчителя вищої категорії збільшиться до 17,4 тисяч.

Про це сказав прем'єр-міністр Денис Шмигаль під час засідання уряду, коментуючи передбачені соціальні видатки державного бюджету в 2024 році.

За його словами, наступного року на освіту буде виділено 179 млрд грн, що на 15% більше ніж в 2023 році.

«Закладаємо в бюджеті зростання зарплат учителів. Загалом виплати освітянам наступного року зростуть на 21%. Середньомісячна розрахункова заробітна плата вчителя вищої категорії збільшується з 14,4 тис. грн до 17,4 тис. грн», – сказав Шмигаль.

Також будуть продовжені інші освітні програми. Зокрема, на облаштування укриттів витратять 2,5 млрд, на реформу НУШ – 1,5 млрд, модернізацію шкільних їдалень – 1,5 млрд, на нові шкільні автобуси – 1 млрд грн.

Окрім того, передбачено збільшення фінансування науки на 15%. Основний акцент буде зроблено на дослідження, що пов'язані з розвитком оборонно-промислового комплексу.

Автор: Олеся Калинич, начальник управління освіти, релігій та у справах національностей, м. Хуст.

Про уроки – ті, які відкриті… Субʼєктивно.

20 років працюючи в школі, упевнено можу сказати: ефективною є системна й систематична робота.

Одноразове – хіба що просто ефектне. Бо навчання – насамперед праця, щоденна праця розуму, хай і звучить «не по-модньому».

Універсальних методів, прийомів, форм навчання нема – усе залежить від класу, але найбільше – від особистості вчителя, його професійності, характеру, харизми.

Кожен учитель, який себе поважає, завжди готовий до уроку: це можуть бути інтерактивні заняття, а можуть бути і «банальні» тренувальні вправи.

Вибивають учителя з роботи так звані показові уроки – заняття, на які приходять подивитися пів школи колег, адміністрація і – для повного щастя – управлінці…

Можливо, тільки я не бачу ефективності відкритих уроків, бо часто вони таки зводяться до вистави.

Є і варіант, коли вчителі прагнуть запросити до себе когось – колегу, батьків, консультантів, експертів… Щоб побачити збоку свої плюси і мінуси. Але це вже інша історія.

Чи може хтось змусити вчителя давати відкритий урок? Ні. Не може. Ніхто не може.

Заздалегідь прошу вибачення в колег, у яких кожен урок – відкритий.

Автор: Ігор Лікарчук, екскерівник Українського центру оцінювання якості освіти.

Якось давненько я запитав знайомого головного лікаря однієї з лікарень, чи здійснює він контроль за роботою підлеглих лікарів, періодично приходячи до них в кабінети під час прийому пацієнтів чи перебуваючи в операційній під час проведення операції.

Він спочатку мене не зрозумів, потім довго уточнював, що я мав на увазі, коли запитував, а потім довго сміявся. Як пояснив, сміявся насамперед з того, що уявив себе, як лікаря-травматолога в якості спостерігача, у кабінеті лікаря офтальмолога, коли той буде оглядати пацієнта з вадами зору. Чи у кабінеті іншого фахівця… І після того ще має дати рекомендації, як краще повинен лікувати пацієнта лікар-офтальмолог!

А коли я йому пояснив, що подібні відвідування уроків у інших вчителів керівниками закладів освіти – це їхній обов'язок, він довго терзав мене запитанням: «Для чого?»

Але мій візаві зовсім розгубився, коли я йому розповів, що не лише директор, але й т. з. громадські експерти зобов'язані сидіти на уроках у вчителя, якщо той вирішив сертифікуватися чи атестуватися.

Переконати його у тому, що подібні блукання є добром, я не зміг. І не хотів, бо добре знаю, що то є зло. Але висновок мій візаві зробив дуже конкретний і точний: «Або вашим директорам нічим займатися, або вони просто не довіряють своїм вчителям. Тому і займаються тим блудом».

Не погодитися із ним я не міг. Бо переконаний, що ніхто, окрім учителя, який проводив урок, ніколи не зможе дати тому уроку обʼєктивну оцінку.

А оцінка, у якій головним буде спостереження за тим, яким боком учитель повернувся до дошки (образно кажучи), це є повна дурня.

А ще більшою дурнею є намагання зробити висновок, чи засвоїли учні знання на уроці або набули якихось компетентностей. Бо для таких висновків потрібні заміри, а не особисте сприйняття процесу перевіряльником чи експертом.

Коли Оксен Лісовий став міністром освіти і почав вести мову про свободу вчителя, то я чекав, що він, можливо, і підпише наказ, який заборонить ходіння на чужі уроки директорам закладів освіти, їхнім заступникам, заїжджим експертам, включаючи освітніх чиновників різних мастей.

Не дочекався. І думаю, що не дочекаюся… Як свідчить моя пошта, ситуація із цим блуканням уроками в останній значно погіршилася. Навіть повітряні тривоги цей блуд зупинити не можуть.

Бо т. з. самооцінювання, яке стало мейстримом в діяльності багатьох освітніх чиновників, вимагає спостереження за уроками…

То як тут не згадати, що норму відвідування уроків керівниками загальноосвітніх шкіл було відмінено ще на початку 80-х років минулого століття. А тепер її повернули знову, замінивши слово «відвідування» більш інтелігентним «спостереження». Це однаково, що прикрити срам фіговим листком. Або – привіт із СРСР.

P.S. Єдиний варіант, який можу сприйняти у цьому контексті, – коли керівник закладу проситься відвідати урок у вчителя, щоб повчитися у педагога, як його проводити…

вересень 2023

Олександр Мірошниченко: навчання – це не тортури

Автор: Олександр Мірошниченко, актор, режисер, драматург.

Дискусії. Дискусії. Дискусії. Навколо математики. Математичні дискусії. У плані необхідності математики як обов'язкової складової ЗНО.

Аргументи математичних фанатів вражають аргументованою до прозорості логікою. Основні пункти такі:

1. Математика розвиває мозок до неймовірних розмірів.

2. Без математики не буде логіки.

3. А ось у них в Європі (Америці) математику всі здають.

4. Математика потрібна, бо вже без калькулятора нічого порахувати не можуть.

5. Навчання – це вам не мед з булкою. Навчання – це страждання, а математика в ЗНО – це найкращий спосіб зробити страждання тотальним.

Звичайно, про розвиток мозку та про логіку – це аргументи, засновані на вірі. Бо з тим же успіхом мозок може розвивати географія чи біологія.

Але виявляється, що саме математичні формули збільшують кількість звивин до нескінченності і здатні з пересічного учня зробити витонченого інтелектуала в будь-якій царині.

Про Європи та Америки тут така собі півправда. Навіть чвертьправда. Бо дійсно, є там математика . Але як частина мультитесту. Який, власне, і повинен визначити, хто в математиці – геній, а кому б варто піти іншим шляхом. Власне, весь сенс їхніх мультитестів і полягає у визначені талантів.

Але ми пам'ятаємо, що у нас свій шлях. І в Україні дитина без таланту до математики повноцінною людиною не вважається.

Що там ще? А! Про калькулятор! А ви бачили, як торговці на ринку рахують? Без всілякого калькулятора та ЗНО з математики. І не помиляються. Мабуть, вчились за якимись іншими підручниками.

Ну і нарешті основне. Як не дивно, абсолютна більшість фанатів обов'язково-примусової математики на ЗНО отримують якийсь інтелектуальний оргазм від однієї думки про майбутні муки дітей, які хисту до математики не мають. Якесь математичне БДСМ.

Як вони люблять розписувати, що саме доведеться пережити дітям! Причому, з доброю посмішкою затятого садиста, задають питання: «А що такого? Це ж легко і приємно!» Хоча в глибині душі чудово розуміють, що їхнє «легко» і їхнє «приємно» – це чиїсь сльози, тортури і навіть зруйновані майбутні кар'єри в царині, де математика не потрібна чи потрібна мінімально.

Ось це і тривожить. Не сама математика. А ось цей садизм до тих, хто має хист зовсім в іншому. Ну це як вимагати від людини без музичного слуху зіграти сонату Бетховена. І в разі відмови пафосно волати: «Це ж елементарно! Це ж мозок розвиває!» І вимагати виконання сонат зробити обов'язковим для всіх.

Мораль насправді проста. Навчання –це не тортури. І не треба робити навчання чимось схожим на рабську працю на галерах. У кожного свій талант. Комусь математика в кайф. Комусь – ні. Різні ми. І діти різні. Не варто власний кайф намагатись робити кайфом для всіх. Так це не працює…

Ледь не забув. А що повинно бути обов'язковим? Знання мови землі, на якій живеш (і якою написані навіть підручники з математики), і знання історії землі, на якій живеш.

Це не питання хисту, а питання елементарної поваги до своєї держави. Хоча саму форму викладання та наповнення програм, звичайно, потрібно трансформувати. Щоб не перетворювати їх в чергове БДСМ…

Оригінал

О. Мірошниченко: якісна освіта не існує без знань історії

Автор: Олександр Мірошниченко, актор, режисер, драматург.

А от правильно ж колись назвали. Контору, яка ЗНО організовує, «Український центр оцінювання якості освіти».

Абсолютно логічна назва. Саме якість освіти і потрібно оцінювати.

Не кількість інформації, силою вбиту в дитячі голови, а якість освіти.

І ось тут дійсність кардинально розходиться з назвою. Про що, власне, яскраво свідчить суперечка навколо обов'язкової математики на ЗНО і відміни обов'язкової історії.

Чому? Бо якісна освіта не може існувати без знань історії. Навіть екзамен на громадянство в США включає в себе обов'язкове знання саме історії країни і мови.

Ніхто не цікавився, чому американці не зробили математику обов'язковим предметом при отриманні громадянства? Правильно. Бо розуміють, що знання історії та мови - це те, з чого все починається.

Що не робить інші предмети меншими. Але є база, а є все інше.

Інша річ - це як саме у нас викладають цю історію. Ну так і математику здебільшого не краще викладають.

Саме тому час центру з оцінювання якості освіти нарешті оцінити саме якість освіти.

А якість товару все ж таки залежить від виробника, а не від споживача...

Ігор Лікарчук: хайп навколо оцінювання учнів

Автор: Ігор Лікарчук, екскерівник Українського центру оцінювання якості освіти.

Багато років як науковець досліджую історію освіти України. А ще більше років - працюю в системі освіти.

І тому з абсолютною впевненістю можу сказати, що ще ніколи в системі загальної середньої освіти держави не приділялася така увага оцінюванню знань здобувачів освіти, як сьогодні.

При цьому, йдеться не стільки про сутність оцінювання як педагогічну технологію (хоч і тут «агенти змін» постаралися нав'язати «невпихуємоє» педагогам-практикам), як про чисто формальні процедури: коли оцінювати; як заповнювати якісь таблиці; що писати в журналах і т. ін.

На цьому фоні шаленіють від можливості показати свою роботу і значущість методисти у різних методичних курниках, проводячи вебінари та інші хайп-заходи; радісно потирають долоньки тисячі «експертів» і перевіряльників (буде що перевіряти); колотяться в екстазі самі і колотять учителів керівники шкіл «виставленням оцінок за ....» (бо папери мають бути в порядку); досягає свого максимального рівня нервова напруга у відповідальних здобувачів освіти та їхніх батьків...

І все це лише заради одного - оцінки. Яка в нових умовах давно втратила свою дидактичну значущість і перетворилася на холодну формальність заради звіту. Яка ще з часів Коменського є нічим іншим, як відображенням суб'єктивної думки вчителя про рівень знань учнів. І яка аж ніяк не свідчить, та й апріорі не може свідчити, про рівень та якість освітніх послуг, особливо в умовах гібридного навчання, котре панує сьогодні.

Тому й виникає логічне запитання: «А для чого тоді все це?» Відповідь на нього дуже проста: «Для хайпу. Насамперед, для хайпу чиновників, для їхнього самозадоволення і самозаспокоєння. Адже для чиновника будь-якого рівня «цифри на папері рівними рядками» - це сутність життя, суцільний кайф. Бо є що аналізувати, узагальнювати, робити висновки... І тоді «робити нерви» підлеглим...

Якщо відверто, то після прийняття Закону України «Про освіту», у якому записана норма про педагогічну свободу вчителя, я дуже сподівався на те, що ця норма працюватиме. У т. ч. і в питаннях оцінювання. Адже оцінювання - це складова будь-якої педагогічної технології, педагогічної діяльності. А педагогічна діяльність і є основним змістом сутності педагогічної свободи...

Але сталося так, як у нас це стається завжди... Педагогічної свободи в питаннях оцінювання як не було, так її й немає. Не вчитель вирішує, коли оцінювати результати освітнього процесу, а чиновники. І підтвердженням цьому є отой хайп навколо оцінювання, про який я писав вище.

Між іншим, хайп навколо оцінювання влаштувати не дуже складно. На це не потрібно ні великого розуму, ні фінансів, ні зусиль. Особливо, коли вчителі у своїй переважній більшості безголосі, затуркані, засмикані й завжди готові, як радянські піонери, виконувати будь-які вказівки освітнього начальства.

Натомість у чиновництва різних рівнів та мастей, у тисяч методистів і в різних центрах, інститутах та службах так і не вистачило ні розуму, ні фінансів, ні зусиль для створення такої системи оцінювання результатів навчання, в основі якої лежить система визначення результатів академічного прогресу вихованців. А дарма. Бо все інше - то лише видимість оцінювання: для форми, а не для результату.

P.S. Чомусь у свій час сподівався, що нову систему оцінювання зможе запровадити нова служба - ДСЯО... Яким я тоді був мрійником. Дарма, що у солідному віці...

 Дати, події, новини,  важливі статті

22 СІЧНЯ..........ДЕНЬ ЗЛУКИ

С. Терентьєв: оцінка в школі - це штучний інструмент

Автор: Сергій Терентьєв, керівник Фонду сприяння лідерству "Стандарт", засновник Християнської альтернативної школи "Світло", м. Рівне.

Вдруге протягом двох тижнів чую одну і ту саму мантру... Дітям потрібні оцінки. Це мотивує...

І вкотре хочеться волати... Бо система оцінок не просто далека від ідеалу, а шкідлива, відірвана від життя. Адже в дорослому житті не існує одного критерія для всіх, і ми, чи то в роботі, чи то поза нею враховуємо особисті відмінності. Оцінка не може цього зробити.

Оцінка шкідлива ще й тим, що хтось десь вирішив, що дитина за місяць має знати те і те, і начхати на ситуацію, особливості дитини...

Батьки, ну от скажіть, на нащо вам оцінки? Ну крім похвалитись в барі перед друзями і колегами «здобутками» своєї дитини.

Так легше? Поставив 5-8-12 - і все зрозуміло, хоча що саме зрозуміло?

Школа не для оцінок, а для того, аби дитина отримувала знання, розвивалась, та виховувалась (угу, освіта - це завжди процес виховання).

Оцінки вчать знайти метод, аби їх отримати, і дуже часто це ніяк не пов'язано зі знаннями.

Оцінка в школі - це штучний інструмент, з яким ніхто не хоче розібратись і якого не існує в дорослому житті. Вона мала б бути способом комунікації, бо отримати «2» - це ж не проблема, бо це свідчить лише про те, що я в цей час не показав якісь рівень знань.

Але ні, часто це - кліше, яке хтось отримує, і ми створюємо касти: відмінників, трійочників тощо. Пригадайте студентське: спочатку ти працюєш на заліковку, потім вона на тебе.

Оцінка - дуже суб'єктивна і абстрактна річ. А це дурнувате і популярне твердження «на 12 знає лиш вчитель»?..

Отже, я противник оцінок. Формувальне оцінювання з НУШу в цілому не погане, але, як і сам НУШ, - вмерло, так і не народившись, бо ніхто не доніс його до широкого кола вчителів і батьків.

І щодо мотивації. Цінність самодетермінації (коли я є джерелом активності), значущі стосунки з дорослим (учителем) та відчуття власної компетенції - ось три стовпи мотивації. І оцінка сюди ну ніяк не клеїться.

Не мучте дітей і себе тими оцінками. Не треба їх вимагати і на них звертати увагу. А от отримані знання та вміння, поступ у розвитку - ось це нехай нас всіх мотивує.

В. Співаковський: оновлення предмета «Історія» в школі

Автор: Володимир Співаковський, президент корпорації «Гранд».

У країні терміново постало питання про оновлення предмета «Історія» в школі.

Напевно, час настав, раз ми прямо зараз творимо цю історію.

А концепції, на жаль, немає.

Стало зрозуміло, що якщо вона й має бути, то зовсім інша.

Дуже шкода, що дітей змушують у школі вивчати історію як історію дат, воєн, вбивств, царів, захоплень і злочинів.

А не історію відкриттів, винаходів, культури та позитивних особистостей. А потім дивуємось, чому виростають хулігани та маніяки, а не творці. Тому...

Адже рішення дуже просте. Має бути 5 розділів історії:

1. Історія людства, цінностей та культур.

2. Історія своєї країни та рідного краю.

3. Історія відкриттів та винаходів.

4. Історія видатних позитивних особистостей.

5. Історія минулого та футурологія майбутнього

Просто набридло вивчати історію лише війн, вбивств та маразму царів і деспотів.

Потрібно ділити історію не за хронологією (давня, напівдавня, не дуже давня...), а за цими п'ятьма розділами.

Зрештою, математика також має кілька видів: арифметика, алгебра, геометрія, тригонометрія, і т. ін.

Ми ж не вчимо давню арифметику..., арифметику середньовіччя..., сучасну арифметику..., нову арифметику...

Чим історія гірша? В історії теж має бути різноманітність жанрів.

Ви запитаєте - навіщо? А тому, що розум дитини тоді буде зовсім інакше розвиватися. Тому що він почне думати про відкриття та винаходи, а не про те, хто кого як і коли вбив, захопив чи скинув.

Буде зовсім інше мислення. Яке зараз нам саме час набувати, застосовувати та навчати його дітей.

Ігор Лікарчук: конкурс «Учитель року» - привіт із СРСР

Автор: Ігор Лікарчук, екскерівник Українського центру оцінювання якості освіти.

І знову - привіт з минулого, а іншими словами - із СРСР...

Це я про Всеукраїнський конкурс «Учитель року». Який, хоч і називається всеукраїнським, але бере початок із 1989 року. Саме тоді «Учительская газета», котра була органом ЦК КПРС, опублікувала проект положення про цей конкурс. Про нього у правлячих освітянських колах говорили задовго до цієї публікації, піднімалося це питання на одному із Всесоюзних учительських зіздів... Але ЦК не давав дозвіл. Однією з версій, чому партійне начальство було проти є та, що подібний конкурс із 1952 року проводився у США. А брати приклад із США у той час було шкідливо та аполітично... Перший Всесоюзний учительський конкурс був проведений у 1990 р. Бо настала перебудова...

Після проголошення нашоі Незалежності про цей конкурс трішки забули й повернулися до його проведення у 1996 р. Мабуть, цікаво було б прочитати спогади про ту подію Віктора Мисана, який був одним із чотирьох його переможців...

За період із 1996 до 2022 року в Україні було визначено близько 115 переможців цього конкурсу. За великим рахунком, ці педагоги мали б стати золотим фондом української освіти, людьми, досвід роботи яких мав би вивчатися та поширюватися... Так, як то є у США, Великобританії чи Австраліі, де переможці конкурсу є найбільш знаними, поважними та авторитетними освітянами, з думкою яких рахуються, яким дають можливість їздити країною з лекціями та доповідями, бути активними учасниками прийняття важливих управлінських рішень в галузі освіти...

Але то там, але не в нас... І коли я кілька років підряд запитував хороших учителів, чому вони не хочуть брати участь в конкурсі, відповідь була одна: «А для чого?» Тим більше, коли цей державний конкурс із кожним роком усе більше й більше стає схожим на конкурс усіляких міс. На жаль, за багато років свого існування конкурс перестав розвиватися, а шаленими темпами переходить в стан регресу, за яким неминуче настане його кінець. Щоб цього не сталося, не потрібно щороку продовжувати його агонію. Більше того, абсолютно не впевнений у тому, що Україні потрібний новий конкурс.

Вважаю, що змагатися в професійній майстерності вчитель не може, хоча б і тому, що результати його праці побачити «тут» і «зараз» - не можна. Можна побачити лише шоу чи хайп. Робити якісь висновки про кращих чи гірших, спостерігаючи за шоу, - абсурд і радянщина. Але, якщо вважати, що такий конкурс потрібний, то маємо проводити його без залишків радянщини та хайпу... І без участі та впливу на його проведення державних органів управління освітою, які мають турбуватися не стільки про конкурс, як про те, щоб всі українські вчителі були гідні стати переможцями подібного конкурсу...

P.S. Десь читав інформацію, що одна з переможниць такого конкурсу якогось року кинула вчителювання в Україні й поїхала на заробітки в Європу. Не вчителювати і не з лекціями про свій досвід. А мити, прати, прибирати чи збирати тамтешній урожай...

Інна Совсун: що робити з директорською мафією

Автор: Інна Совсун, народний депутат України, член фракції політичної партії «Голос».

Наріжний камінь демократії - змінність влади та ротація людей на виборних посадах.

Наріжний камінь якості вищої освіти - демократія та самоврядування академічної спільноти.

Саме цими аксіомами ми керувалися, коли у 2014 починали реформу вищої освіти. Саме тому ми заклали у новий закон обмеження на перебування на посаді  у два терміни й мінімізували вплив МОН на процес виборів та призначення ректорів.

На жаль, коли я працювала в Міносвіти, не встигла побачити цю норму в дії та застати довгоочікуване нове покоління ректорів. Це мало статися останніми роками, однак люди, які попри все бажають залишитися за кермом, а дехто біля годівниці, вигадали - як обійти обмеження.

Якщо не можна очолювати університет більше, ніж два терміни, то треба просто... створити новий університет - шляхом реорганізації старого! В одному університеті так переобрався ректор, яких очолював цей виш з 1991 року!

Колеги з ВР подали законопроєкт, щоб закрити цю лазівку, але до нього миттєво створили 4 альтернативних, аби нейтралізувати зміни, і освітній комітет має їх розглянути.

Не можу описати цензурними словами, як я втомилася бачити, що реформи починаються - і зупиняються. Як набридло рухатися в ритмі «крок вперед - крок назад»!

Ми мали б удосконалювати механізм виборів, посилювати спроможність академічної спільноти до самоврядування, покращувати управлінські процеси в університетах. Замість цього - ми знову маємо витрачати час і ресурси, щоб захистити хоча б те, що вдалося зробити 8 років тому, і не дати відкотитися назад до часів Табачника.

До речі, думаю, ви чули, що проти Табачника відкрили справу за колабораціозм? З нетерпінням чекаю, коли правоохоронці постукають у двері до його друзів, і, крім Шкарлета, передаю привіт Сулімі.

Я вірю, що депутати з освітнього комітету ухвалять правильне рішення, підтримають законопроєкт #8050, а ми в залі за нього проголосуємо.

Утім, це лише перший крок до нового покоління ректорів та ректорок, які мають втілювати освітню реформу. На жаль, університетські спільноти ще надто вразливі у самоврядуванні, й часто піддаються тиску, переобираючи тих, хто вже при владі та хто обіцяє нічого не змінювати й нікого не чіпати.

Тому наступним кроком після закріплення обмеження терміну перебування ректора на посаді - має стати розробка вимог до кандидатів і кандидаток, можливо, їхнє затвердження якоюсь міжнародною наглядовою радою.

Будапештський меморандум 5 грудня 1994

5 грудня 1994 року у Будапешті вищі керівники України, США, Великої Британії і Росії підписали Меморандум про гарантії безпеки у зв'язку з приєднанням України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї. В обмін на відмову від ядерної зброї Україні було надано гарантії дотримання положень Заключного акта НБСЄ, Статуту ООН і Договору про нерозповсюдження ядерної зброї. 

Незважаючи на те, що одразу після заснування ООН ідея знищення ядерної зброї стала одним із пріоритетних напрямів її роботи, до середини 1960-х років п'ять країн світу провели випробування ядерних пристроїв, що посилило загальне занепокоєння та сформувало переконання в тому, що поширення ядерних технологій у мирних цілях не може бути відірваним від контролю за розповсюдженням ядерної зброї. У 1965 році, під час роботи Женевської конференції з роззброєння, провідні країни світу приступили до розгляду проекту Договору про нерозповсюдження ядерної зброї (ДНЯЗ).

Напередодні його підписання 1 липня 1968 року Рада Безпеки ООН ухвалила Резолюцію № 255 про гарантії безпеки, згідно з якою агресія з використанням ядерної зброї або загроза такої агресії проти держави, котра не володіє ядерною зброєю, є приводом для невідкладних дій з боку Ради Безпеки. ДНЯЗ набув чинності 5 березня 1970 року для 43 сторін, включаючи три ядерні держави (СРСР, Велику Британію та США) з п'яти. Згідно з його положеннями ядерними вважаються держави, котрі виготовили й підірвали ядерну зброю чи інший ядерний вибуховий пристрій до 1 січня 1967 року. Такими є Китай, СРСР (Російська Федерація як правонаступник СРСР), Франція, Велика Британія та Сполучені Штати Америки, відтак усі інші держави вважається неядерними.

Крім того, в 1975 році 35 держав (33 європейські, а також США і Канада) підписали Заключний акт Наради з безпеки і співробітництва в Європі (Гельсінський заключний акт, Заключний акт НБСЄ), яким був закріплений принцип непорушності кордонів і територіальна цілісність європейських держав, а також сформулювали основи європейської безпеки і принципи відносин між державами. З 1 січня 1995 року регулярні Наради з безпеки і співробітництва в Європі були перетворені в Організацію з безпеки і співробітництва в Європі зі своїм статутом і міжнародно-правовою базою (нині до ОБСЄ входять 55 держав континенту, Північної Америки й Азії, у тому числі Україна).

Після розпаду Радянського Союзу в 1991 році Україна успадкувала 176 міжконтинентальних балістичених та більше 2500 тактичних ядерних ракет і стала таким чином третьою після США і Російської Федерації ядерною країною світу. Володіючи подібним арсеналом, Україна не мала контролю над своєю ядерною зброєю, який здійснювався із командних центрів на території Росії. Переживаючи тривалу економічну кризу і не маючи засобів навіть для обслуговування ракет, в 1992 році Україна погодилась на переговори щодо відмови від ядерної зброї.

В обмін на фінансову допомогу США, поставки енергоресурсів з Росії на пільгових умовах 5 грудня 1994 року у Будапешті Леонід Кучма, Борис Єльцин, Білл Клінтон і Джон Мейджор підписали Меморандум про гарантії безпеки у зв'язку з приєднанням України до ДНЯЗ у вигляді дотримання положень Заключного акта НБСЄ, Статуту ООН і Договору про нерозповсюдження ядерної зброї. Жодна з країн не ратифікувала його, посилаючись на одне з його положень, за яким він набував чинності з моменту підписання. Франція і Китай, два інших учасника ДНЯЗ, надали аналогічні гарантії, зробивши відповідні заяви, але не поставили свої підписи під Будапештським меморандумом.

З 1970 року кількість підписантів ДНЯЗ зросла до 190 країн, що перетворило документ на найбільшу в історії людства зобов'язувальну угоду про нерозповсюдження зброї чи контроль над озброєннями. Тільки три держави - Індія, Ізраїль і Пакистан - ніколи не дотримувалися положень цього договору, а одна країна - Північна Корея - оголосила про вихід із ДНЯЗ.

Питання про статус меморандуму як юридично обов'язкового для сторін документа, вперше виник в Україні в період російського-українського конфлікту за острів Тузла, пізніше за його перегляд виступав президент Ющенко, проте так і не була скликана міжнародна конференція для підготовки нового договору про гарантії безпеки і заміни Будапештського меморандуму. Цим скористалась Російська Федерація, коли 1 березня 2014 року президент Володимир Путін отримав від Ради Федерації дозвіл на використання Збройних сил Росії на території України, і 18 березня анексувала Крим.

Велика чистка 5 грудня 1934

Підготовка до великих чисток в середовищі парії більшовиків почалась задовго до вбивства Сергія Кірова, яке було використане як привід для початку масових репресій щодо опозиції, - 10 липня 1934 року був створений союзний Народний комісаріат внутрішніх справ (НКВС) на чолі із Комісаром держбезпеки 1-го рангу Генріхом Ягодою, до складу якого увійшли НКВС РРФСР і Об'єднане державне політичне управління (ОДПУ) СРСР, а 5 листопада - Особлива нарада при НКВС, позасудовий орган, який мав повноваження розглядати кримінальні справи за звинуваченнями в суспільно небезпечних злочинах і виносити вироки за результатами розслідування.

Дізнавшись про загибель Кірова 1 грудня, Йосиф Сталін в колі найближчих соратників, навіть не чекаючи початку розслідування, звинуватив у замаху т. зв. «зінов'євську опозицію» і того ж дня власноруч підготував постанову уряду щодо слідства у справах терористичних організацій, яке мало проводитись за спрощеною процедурою, зокрема, дозволялось заслуховувати справи без присутності обвинуваченого, без участі обвинувачення та захисту, заборонялись касаційні оскарження, а виконання вищої міри покарання мало здійснюватись негайно після винесення вироку.

В ніч на 2 грудня Сталін прибув у Ленінград у супроводі Голови Ради Народних Комісарів СРСР В'ячеслава Молотова, наркома оборони Климента Ворошилова, секретаря ЦК ВКПБ(б) Андрія Жданова, який через кілька днів став наступником Кірова на посту голови обкому партії, генерального прокурора СРСР Андрія Вишинського, голови Контрольної партійної комісії при ЦК ВКП(б) Миколи Єжова, Генріха Ягоди та його заступника Якова Агранова і особисто допитав вбивцю Кірова Леоніда Ніколаєва, вислухав прибиральницю одного із районних відділів НКВС Волкову, яка, за її словами, разом з Ніколаєвим ходила в німецьке посольство, де той отримав 25 тисяч рублів, і наказав заарештувати п'ятьох чекістів, які втратили пильність і не дослухались до "сигналів" від простих трудящих.

Генеральний комісар держбезпеки СРСР Генріх Ягода (Енох Гершенович Єгуда) зі своєю дружиною і заступником прокурора Москви Ідою Лейбівною Авербах (племінницею першого голови ВЦИК Якова Свердлова), 1935 рік. Вони обоє були розстріляні в 1938 році з різницею 3 місяці у Москві.

Після повернення до Москви Сталін віддав наказ оприлюднити, підготовану ним 1 грудня постанову «Про внесення змін у діючі кримінально-процесуальні кодекси союзних республік», яка не обговорювалася ні на Політбюро ЦК ВКП(б), ні урядом і навіть не була підписана головою уряду Михайлом Калініним.

Протокол засідання Президії Центрального Виконавчого Комітету СРСР від 1 грудня 1934 року © ГАРФ

5 грудня 1934 року вона була надрукована в центральному органі партії більшовиків газеті «Правда» і разом із «Закритим листом ЦК ВКП(б). Уроки подій, пов'язаних із злодійським вбивством товариша Кірова», надісланим 18 січня 1935 року у всі партійні організації СРСР, дала старт масовим репресіям, названим у народі «Кіровським потоком», - розпочавшись як переслідування «контрреволюційної діяльності антирадянської групи Зінов'єва-Каменєва», справа Кірова переросла у чистку компартійного апарату, переслідування різноманітних «антипартійних угрупувань», які вперше кваліфікувались як терористи і вороги народу, що підлягали безжальному знищенню.

Для прискорення судочинства 27 травня 1935 року наказом НКВС СРСР у республіках, краях й областях були організовані т. зв. «трійки» з числа представників НКВС, регіонального партійного керівництва і прокуратури, які виносили позасудові рішення. Чистка ВКП(б) тривала до кінця 1936 року і торкнулась 36% з майже 2 мільйонів її членів, половина з яких була виключена з партії, а решта була розстріляна або засуджена на різні терміни ув'язнення: єдиним вцілілим членом Політбюро 1917 року залишився лише сам Сталін (Лев Троцький був висланий з країни у 1929 році), з його постреволюційного складу із семи чоловік залишились живими лише двоє, а із 1966 делегатів XVII «З'їзду переможців» ВКП(б), що відбувся в 1934 році, 1108 було арештовано й більшість із них розстріляні.

Жертвою розв'язаного терору став і головний виконавець волі Сталіна Генеральний комісар держбезпеки СРСР Генріх Ягода - 4 квітня 1937 року він був заарештований за звинуваченням в участі в «правотроцькістському блоці» і через рік розстріляний. Призначений замість нього наркомом внутрішніх справ Микола Єжов очолив наступний етап загальнодержавного терору, який торкнувся всіх верств населення і жертвою якого стало майже 2,5 мільйони чоловік.

Референдум про незалежність України

Зослабленням центральної влади системна криза, у якій опинився Радянський Союз у кінці 1980-х років, підштовхнула дезінтеграційні процеси. 16 листопада 1988 року Верховна Рада Естонської РСР прийняла декларацію про державний суверенітет і внесла зміни в республіканську конституцію, які дозволяли припиняти дію союзних законів на її території. 26 травня і 28 липня 1989 року аналогічні акти прийняли парламенти Литовської і Латвійської РСР, 23 листопада - Азербайджанської РСР.

Весною наступного року три балтійські республіки прийняли закони про відновлення незалежності, втраченої в результаті радянської окупації 1940 року.

Відмова КПРС від монополії на політичну владу суспільно-політичну ситуацію не покращила: незадоволення політикою «центру», нездатного опанувати кризову ситуацію, привело до т. зв. «параду суверенітетів»: 12 червня 1990 року про державний суверенітет заявила РРФСР, 20 червня - Узбекистан, 23 червня - Молдавія, 16 липня - Україна, 27 липня - Білорусія, й до кінця року всі союзні республіки прийняли декларації про пріорітет власних законів над союзними.

Вихід зі скрутного становища президент Михайло Горбачов вбачав в оновленні союзного договору, який би трансформував СРСР у конфедерацію: кожна союзна республіка мала отримати статус суверенної держави, а за наддержавними органами влади зберігався б вузький обсяг повноважень - оборона, державна безпека, зовнішня політика, загальна стратегія економічного розвитку.

Рішенням IV з'їзду народних депутатів СРСР питання було винесене на референдум, «щоб кожен громадянин висловився за або проти Союзу Суверенних Держав на федеративній основі». 17 березня 1991 року у ньому взяло участь 9 з 15 союзних республік - РРФСР, Українська, Білоруська, Узбецька, Азербайджанська, Казахська, Киргизька, Таджицька і Туркменська РСР. 76,4% виборців виловилось за, 21,7% - проти з 80% громадян, які мали на це право.

Обговорення проекту нового союзного договору з керівниками дев'яти союзних республік тривали до середини літа 1991 року. Схвалений у цілому, 16 серпня він був опублікований для всенародного обговорення. На 20 серпня було заплановане його підписання РРФСР, Казахстаном і Узбекистаном, а рештою республік - «через певні проміжки часу», як висловився з цього приводу Горбачов.

Однак у ніч проти 19 серпня група з восьми вищих керівників СРСР, остерігаючись, що новий союзний договір приведе до розпаду СРСР, сформувала Державний комітет з надзвичайного стану (ГКЧП) і здійснила спробу усунути Михайла Горбачова від влади. Але на застосування сили для запровадження в країні надзвичайного стану члени ГКЧП не наважились й 21 серпня заявили про свій саморозпуск.

Хоча путч і зазнав провалу, можливість військового заколоту з метою збереження СРСР на старих засадничих принципах зберігалась, й 24 серпня на позачерговій сесії Верховна Рада (ВР) УРСР конституційною більшістю прийняла «Акт про державну незалежність України» і постанову «Про проголошення незалежності України».

Голосування за «Акт про державну незалежність України», Київ, 24 серпня 1991 року © Укрінформ

Схвалити чи відхилити прийняті парламентом рішення мав всеукраїнський референдум, проведення якого ВР призначила на 1 грудня 1991 року, сумістивши його з першими виборами президента України.

У день голосування до 34 093 дільниць прийшло 31 943 820 виборців, 31 891 742 з них (84,18% від загально числа громадян, що мали право голосу) взяло участь у референдумі. 28 804 071 чоловік (90,32% ) ствердно відповили на питання «Чи підтверджуєте Ви Акт проголошення незалежності України?».

«Акт про державну незалежність України» був схвалений по всій країні вцілому і у кожній з 25 областей, Кримській АРСР і містах Київ та Севастополь зокрема.

Уже наступного дня, 2 грудня, незалежність України визнали Польща і Канада, 4 грудня - Литва і Латвія.

5 грудня 1991 року ВР затвердила результати референдуму і прийняла звернення «До парламентів і народів світу», яким заявила, що «договір 1922 року про утворення Союзу РСР Україна вважає стосовно себе недійсним і недіючим» і готова «встановити з іншими державами дипломатичні відносини».

«Без України союзний договір втрачає жоден сенс», - констатував того ж дня президент РРФСР Борис Єльцин після завершення переговорів з Михайлом Горбачовим щодо переспектив ССД.

Такий хід подій зірвав заплановане на 9 грудня підписання нового союзного договору про створення «конфедеративної демократичної держави» Союз Суверенних Держав, на який попередньо зголосились Білорусь, Казахстан, Киргизія, РРФСР, Таджикистан, Туркменія і Узбекистан.

Через три дні, 8 грудня, на урядовій дачі на білоруському хуторі Віскулі, що у Національному парку «Біловезька пуща», вищі посадові особи Білорусі, Росії і України підписали «Угоду про створення Співдружності Незалежних Держав», якою констатували, що «Союз РСР як суб'єкт міжнародного права та геополітична реальність припиняє своє існування».

10 грудня 1991 року Біловезька угода була ратифікована парламентами Білорусі і України, 12 грудня - Росії, котрі у ті ж дні також денонсували «Договір про утворення СРСР 1922 року».

До кінця року Україну визнало понад 40 держав світу.

ГУЛЯЙПОЛЕ НЕСТОРА МАХНА

Нестор Іванович Махно - 29-річний анархіст-каторжанин - повернувся на батьківщину в село Гуляйполе Олександрівського повіту Катеринославської губернії після амністії, яку принесла Лютнева революція. Голова Комітету по порятунку революції, «уповноважений Радою селянських і робітничих депутатів району, Групою анархо-комуністів, Радою Профспілки із здійснення тимчасового ідейного керівництва нашим революційним рухом» - такі посади він обіймав впродовж 1917 року. Влітку в Гуляйполі ліквідували поміщицьку власність на землю і створили дві комуни, на початку листопада районний з'їзд вітав більшовицький переворот у Петрограді й ухвалив резолюцію «Смерть Центральній Раді!». Радикалізм позиції Махна привів до того, що після укладення Берестейського миру і приходу австро-німецьких військ він разом із більшовиками навесні 1918 року залишив Україну.

Розмови про революцію з московськими анархістами та більшовиками справили на Махна гнітюче враження. Перші ввижалися йому відірваними від реального життя міськими мрійниками. Другі прикро вразили зневажливим і зверхнім ставленням до анархістів, які, на їхню думку, не спроможні були організувати нічого життєвого

29 червня 1918 року Махно з документами на ім'я колишнього вчителя, офіцера Івана Яковича Шепеля, та невеликою сумою грошей з Москви вирушив в Україну для організації антигетьманського повстання. Діставшись манівцями до Гуляйполя і розвідавши настрої селянства, він дійшов висновку, що його треба підіймати негайно відразу після жнив. Загроза втрати вирощеного на реквізованих поміщицьких землях врожаю запалювала хліборобів краще за будь-яку агітацію. Особиста трагедія (австрійці розстріляли його брата Омелька) надавала Махну наснаги. Справа анархіста-комуніста полегшувалася тим, що антигетьманське та антиавстрійське повстання вже палало в Південній Україні, питання залишалося лише за тим, хто його очолить.

В липні-серпні діяльність невеликого загону Махна мало чим відрізнялася від дій аналогічних селянських угрупувань - погроми поміщицьких обійсть, здобуття зброї та грошей. Захоплена в економії Нейфельда бричка, встановлений на ній кулемет (куплений на гроші з пограбованого банку в селі Жеребець) та семеро однодумців верхи на конях - з такими силами Махно здійснив свій перший 70-кілометровий рейд до Дніпра, агітуючи селян підніматися на повстання. Для Махна то була не більше, не менше - священна війна. Після об'єднання із загоном Феодосія Щуся, перемог у боях у Дібрівському лісі та самій Дібрівці (згодом за виступ на боці Махна село майже повністю було спалене австрійцями) він отримав прізвисько «Батько».

Загрозу поміщицької помсти Махно вирішив радикально - шляхом соціальної чистки. Аби унеможливити повернення колишніх власників у помістя він став на шлях знищення поміщиків разом з їх охороною. Смерть чекала на кожного німецького і австрійського солдата та офіцера, гетьманського вартового чи куркульського сина, якщо вони ставали на шляху революції. Махно перетворився на легенду, що наводила жах на заможні верстви далеко за межами Гуляйполя. Гетьманська адміністрація зібрала кілька томів з докладними описами злочинів махновців, засновані на свідченнях біженців з району, який захопили махновці. Всі вони вимагали навести лад, однак, єдине, на що були спроможні власті Олександрівська (нині - Запоріжжя), - телеграфом запросити допомогу з Києва. Чисельність махновського війська у вересні 1918 року зросла до півтори тисячі чоловік. На його чолі став Штаб повстанських військ у складі Нестора Махна, Семена Каретникова та Олексія Марченка. До складу махновців влилися загони Білаша, Удовиченка, Хоменка, Гончаренка та інших селянських ватажків.

Нестор Махно (1888-1934), початок 1919 року

Наприкінці осені 1918 року територія України повною мірою не контролювалася жодним з великих політичних центрів, Перша світова війна доходила свого безславного кінця. У листопаді в Німеччині спалахнула революція. 13 листопада ВЦВК і Раднарком РСФРР анулювали Брестський мирний договір, і вже 17 листопада Реввійськрада за вказівками Володимира Леніна створила спеціальну групу військ курського напряму на чолі з Володимиром Антоновим-Овсієнком. 28 листопада Тимчасовий робітничо-селянський уряд України звернувся до українського народу з маніфестом про повалення гетьмана Скоропадського і відновлення влади робітників та селян.

Не залишався осторонь процесу і Махно: не дочекавшись підтримки від анархістів-містян, він зробив ставку на селянство і впродовж жовтня здійснював рейди Павлоградським та Олександрівським повітами, закликаючи на повстання проти держави взагалі і Гетьманату зокрема. В листопаді він дійшов думки про те, що настав час перейти від партизанської до позиційної війни на німецько-австрійсько-гетьманському та білогвардійському фронтах. Революційний, трудовий фронт, як його бачив Махно, мав охороняти Гуляйполе як ідейний та організаційний центр повстання.

Перехід від партизанської війни до позиційної з утворенням фронтів, від отаманства з його диверсійним характером до регулярного війська, формування тилу означало по суті відхід від ідеї бездержавності. Махно добре розумів, що для реалізації плану потрібна не менш як 70-100-тисячна гарно озброєна армія, здатна захистити визволену територію, і навіть у колі його соратників задум виглядав абсолютно фантастичним.

27 листопада 1918 року військо Нестора Махна вступило в Гуляйполе, яке він оголосив центром повстанського руху. Через два дні Батько видав наказ про початок загального походу проти буржуазії. Тоді ж було створено військово-революційний штаб у складі Махна (командуючого військом), Віктора Білаша (начштабу), лівого комуніста Херсонського, лівого есера Миргородського та анархіста Бориса Горєва.

Штаб армії Нестора Махна, Гуляйполе, 1919 рік

В грудні армія Махна разом з більшовиками вибила війська Директорії з Катеринослава (нині - Дніпро), а в лютому 1919 року влилась до складу 1-ї Задніпровської дивізії Павла Дибенка, разом з якою впродовж кількох місяців утримувала кількасот кілометрову ділянку фронту в Приазов'ї. Втім співробітництво з більшовиками виявилось нетривалим - вже у червні Махно був звинувачений в підготовці контрреволюційного заколоту з метою повалення радянської влади, що нібито мав відбутися на запланованому в Гуляйполі на 15 червня з'їзді рад 72 повітів. Порвавши з більшовиками, до осені 1919 року Махно створив нову, ще потужнішу армію, яка самостійно взяла під контроль величезну територію на південному сході України. В умовах повномасштабної війни під її захистом в межах анархічної республіки почалась розбудова «соціалістичного життя».

Події 1917-1918 років відіграли непересічну роль в ідейній еволюції Батька Махна. Відступ радянських військ з України, поразка Центральної Ради, проголошення Гетьманату (розцінюване революціонерами лівого спектру як контрреволюційний переворот) та розгортання іноземної інтервенції мимоволі привели його до висновку, що анархізм як ідеологія прекрасний, однак анархія як система у тогочасному політичному та геополітичному контексті недосяжна. Наступні роки Батько витратив на пошуки моделі військово-політичної організації, що сприяла б наближенню часу і обставин, в яких запровадження анархістської теорії в життя стало б можливим.

ТРИКУТНИК СМЕРТІ УНР

Війна військ УНР зі Збройними силами півдня Росії, попри оптимістичний початок, приносила дедалі більше втрат. Проблеми матеріального забезпечення та епідемія тифу, що гостро проявилися пізньої осені 1919 року, відсутність перспектив підтримки з боку Антанти та прагнення фізично урятувати армію підштовхували військово-політичне керівництво ЗУНР до сепаратного договору зі Збройними силами півдня Росії. За умовами Одеського договору 17 листопада 1919 року Українська Галицька армія перейшла на бік Білого руху, чим поставила у вкрай складне становище увесь український національний рух.

Становище Директорії Української Народної Республіки було складним. Вона була затиснута між ворожими Червоною армією з півночі, білою армією - зі сходу та нейтрально-ворожою Польщею з заходу. Внутрішньо цей «трикутник смерті» УНР підривали гострий дефіцит зброї, набоїв, одягу та амуніції, медикаментів, деморалізація бійців.

Нездатна вести повноцінну боротьбу самостійно, армія УНР постала перед важким вибором - триматися до останнього, сподіваючись на диво, або ж ліквідувати фронт і перейти до партизанської боротьби в тилу ворога. Спочатку керівництво схилилося до першого варіанту, відтак армія і уряд зосередилися на лінії Проскурів-Староконстянтинів. Проте сподівання на польське сприяння, що мало проявитися у зайнятті Проскурова і убезпеченні тим самим правого флангу Дієвої армії від білогвардійців, не виправдалися. Поляки не проявили активності, тим часом 22 листопада місто зайняв білогвардійський Сімферопольський офіцерський полк.

Державний апарат та армія УНР поспіхом перебиралися північніше, до Староконстянтинова. 26 листопада 1919 року тут відбулося засідання уряду і Головного Отамана Симона Петлюри за участі начальника штабу Головного отамана Миколи Юнакова, на якій було ухвалено рішення про продовження наступу у східному напрямі, на Бердичів, з метою входження у контакт з більшовиками, що переслідували денікінців.

Ісак Мазепа (1884-1952), прем'єр-міністр УНР (серпень 1919 - травень 1920)

Того ж дня під вечір у Старокостянтинові відбулася інформаційна нарада за участі Головного отамана Симона Петлюри, прем'єр-міністра УНР Ісака Мазепи, начальника штабу Головного отамана Миколи Юнакова та інших. Інформацією про поточні події поділився Петлюра, який запевняв присутніх у принциповому намірі політичного керівництва продовжувати військову боротьбу й надалі та закликав не падати духом. Мазепа переконував присутніх у самовідданій праці уряду, покладаючи провину за трагедію на галичан. Він оптимістично дивився на справу визнання незалежності УНР країнами Антанти та закликав після відпочинку відновити боротьбу за незалежність. Юнаків, констатуючи невиконання наказів, закликав до дисципліни в збройних силах. На необхідність продовжувати боротьбу вказував командуючий армією полковник Василь Тютюнник.

Генерал-полковник Микола Юнаків (1871-1931)

Напругу в атмосферу внесла промова отамана Омеляна Волоха, який обвинуватив уряд і Головного отамана в нездатності забезпечити армію одягом і взуттям, непрофесіоналізмі апарату управління. На його думку, «єдиним порятунком є признання радянської системи, нав'язання союзу з червоними Росіянами і війна вкупі з ними проти цілого світу». Йому рішуче заперечив Симон Петлюра, який закликав уникати таких обвинувачень. Проте Волох не вгамовувався і продовжував обурюватися обіцянками керівництва. Головний отаман залишив нараду достроково і вона завершилася безрезультатно.

«На жаль, ця нарада не дала позитивних наслідків. Вона показала лише, що відступ в тяжких умовах і всі наші останні невдачі на фронті вплинули деморалізуюче на деякі військові частини» - прем'єр-міністр УНР Ісак Мазепа

З огляду на небезпеку захоплення Старокостянтинова, наступного дня Симон Петлюра та урядовці залишили місто та виїхали до Любара. Слідом за ними, усупереч наказу залишитися, попрямували загони отаманів Юхима Божка, Омеляна Волоха і Миколи Данченка. Вони учинили заколот, висунувши вимогу Петлюрі зректися влади. Відсутність надійних сил завадила ліквідувати їхній антидержавний виступ, однак невдачі на фронті, деморалізація армії, політичні хитання та тиск на Петлюру підштовхнули останнього подати заяву про складання повноважень. Мазепі вдалося його відмовити.

«А ворог наступав тимчасом далі: упали Староконстянтинів перед добровольцями, а Шепетівку і Печанівку зайняли Поляки. Ворог насувався на наддніпрянську армію з усіх сторін: з полудня Денікин, з заходу - Поляки і зі сходу большевики. Не бої і хороби знищили її, а знищило те, що розходився брат з братом» - ад'ютант Симона Петлюри, очевидець подій Олександр Доценко

Погіршення становища УНР змушувало військово-політичне керівництво прискорити визначення тактичних завдань. Серед потенційних союзників перебувала Польща та радянська Росія. Розбрат в українському національному таборі, пов'язаний з переходом галичан на бік Білого руху, перетворив їх у сприйнятті більшовиків на ненадійну силу. Відтак, вони не поспішали домовлятися з УНР. Уряд продовжував переговори з Польщею, куди й вирушив Головний отаман Симон Петлюра.

3 грудня 1919 року на урядовій нараді було вирішено продовжувати боротьбу у партизанській формі. 5 грудня командувачем Дієвої армії УНР став генерал-хорунжий Михайло Омелянович-Павленко, а його заступником - Юрій Тютюнник. 6 грудня на нараді командного складу армії та уряду в Новій Чорториї було вирішено розпочати рейд у тилу ворога. Перший зимовий похід, що упродовж 6 місяців проходив тилами білогвардійців, а згодом - червоних, завершився у травні 1920 року під Ямполем, де відбулось з'єднання загонів рейду з армією УНР, що разом з польською армією наступала на Київ.

Сьогодні мільйони українців вшановують ідеали свободи, демократії, патріотизму й мужності своїх громадян.

21 листопада Україна відзначає День Гідності та Свободи. Мільйони українців вшановують ідеали свободи, демократії, патріотизму й мужності своїх громадян.

День гідності та Свободи: історія свята

День гідності та Свободи - одне зі знакових державних свят у новітній історії України. Воно присвячене двом революціям в Україні - Помаранчевій революції 2004 року та Революції Гідності 2013 року. Щороку День Гідності та Свободи українці відзначають 21 листопада - в річницю початку Євромайдану. Метою запровадження пам'ятної дати стало утвердження в Україні ідеалів свободи і демократії, збереження та донесення до сучасного і майбутніх поколінь об'єктивної інформації про доленосні події в Україні початку XXI століття. Цього дня вшановується патріотизм і мужність громадян, які восени 2004-го та в листопаді 2013 - лютому 2014 року стали на захист демократичних цінностей, прав і свобод людини й громадянина, національних інтересів Української держави та її європейського вибору.

Особливо важливого значення свято набуває зараз, у час, коли рф повномасштабно вторглась на територію України.

З Днем Гідності та Свободи: вітання

➤ З Днем Гідності та Свободи!

Моя Україна встала з колін,

Вона подолає всі стіни.

І стане країною серед країн,

Відродиться під час руїни.

Слава Україні!

➤ Сьогодні привітання звучать

Героям країни,

Воїнам світла -

Всім тим, хто життя

Не шкодують віддати -

Низький вам уклін,

І велика подяка!

➤ З Днем Гідності та Свободи вітаємо!

Від біди сім'ю ти бережи.

Але не забувай, що бувши ще у нас

Наш прекрасний український край!